Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Ти своє матимеш, язикатий малий недоносок. Я тебе констеблю здам.

— Ми чули, що ви говорили про його батька, — сказав я йому. — Ми всі свідки. І собаку свого на мене нацькували. Це протизаконно.

Майло трохи занепокоївся.

— Ти порушник.

— Ніфіга. Звалище — громадська власність.

— Ти на паркан поліз.

— Звісно, поліз, бо ви на мене собаку нацькували. — Я від душі сподівався, що Майло не згадає, що на звалище я потрапив, перелізши через ворота. — А ви думали, я що зроблю? Стоятиму на місці й чекатиму, коли він мене на шмаття подере? Ходімо, хлопці. Нам пора. Тут смердить.

— Колонія, — хрипко пообіцяв Майло. Голос у нього тремтів. — Усі ви, пройдисвіти, у колонію підете.

— Швидше б уже розказати копам, як ви назвали ветерана війни кінченим психом, — гукнув через плече Крис, коли ми відішли далеченько. — А ви, містере Пресман, де були у війну?

— А ЦЕ ВЖЕ НЕ ТВОЄ ДІЛО! — вереснув Майло. — ВИ МОГО ПСА РАНИЛИ!

— Напиши скаргу військовому капелану, — пробуркотів Верн, і ми знову полізли залізничним насипом нагору.

— Ідіть сюди! — крикнув нам Майло, але його голос ослаб і він, здавалося, втрачав до нас цікавість.

Тедді показав йому середній палець. Коли ми вже були на вершині, я озирнувся через плече. Майло стояв за сітчастою огорожею, здоровило в бейсболці, з собакою біля ніг. Він щось нам кричав, учепившись пальцями в маленькі ромби сітки, і раптом мені стало його жаль — він скидався на найбільшого у світі третьокласника, якого ненароком замкнули на гральному майданчику, і він кричить, щоб хтось прийшов і його випустив. Так він ще трохи покричав, а потім чи то здався, чи то ми відійшли на далеку відстань та вже не чули криків. І того дня про Майла Пресмана та Звірюку більше нічого не було чути.

13

Ми ще трохи попатякали (тоном праведного гніву, трохи вимушеним, ненатуральним) про те, як показали стрьомному Майлу Пресману, що ми йому не якісь там сцикливі дівчиська. Я розказав, як продавець у «Флорида-маркеті» хотів нас нажучити, а потім між нами запала похмура мовчанка. Усі поринули в задуму. Я міркував про те, що з тим западлом, напевно, не все так просто. Гірше вже бути не могло. Я вже думав, що ліпше піти з дому й позбавити батьків зайвого горя, бо один їхній син уже лежить на цвинтарі в Касл-В’ю, а тепер ще й інший може загриміти в колонію для хлопців у Саут-Віндемі. Я не мав ані найменших сумнівів, що Майло піде в поліцію, щойно в його товстий тупацький череп просочиться думка про те, що, коли все це сталося, звалище-то було закрите. І тоді до нього дійде, що я-таки порушник, бо незаконно заліз, хай навіть те звалище й належить громаді. Мабуть, він мав повне право нацькувати на мене своє тупе собарло. І нехай Звірюка виявився не пекельним псом, як про нього мололи язиками, та все одно джинси він би мені ззаду подер, якби я не припустив учвал до загорожі. Усе це добряче затьмарювало той день. А ще в голові безперестанку крутилася похмура думка — що це вже не жарти, і, напевно, ми заслуговуємо на свою непруху. Може, то Бог попереджав нас, щоб вертали додому. Нащо нам, узагалі, було йти дивитися на якогось хлопця, розчавленого під колесами вантажного поїзда?

Але ми йшли дивитися, і ніхто з нас зупинятися не хотів.

Ми майже досягли мосту, по якому рейки бігли на той бік річки. Аж раптом Тедді розридався. Відчуття було таке, наче якесь внутрішнє цунамі прорвало дбайливо сконструйовану в нього в голові загату. Без балди — це сталося от саме так раптово й так шалено. Від ридань він склався навпіл, наче від удару в живіт, а потім, узагалі, повалився мішком на землю. Притискав руки до живота, піднімав їх до понівечених шматків плоті, що лишилися від вух. І все ридав, ридав — тяжко, несамовито. Ніхто з нас не знав, що з ним, сука, робити. То був не той плач, як тоді, коли в тебе м’яч втелющиться на шорт-стопі, чи по голові гепне у футболі, чи коли з велика навернешся. Зовні з ним усе було гаразд. Ми трохи відійшли вбік і просто дивилися на нього, тримаючи руки в кишенях.

— Слухай, пацан… — тоненьким голоском звернувся до нього Верн. Я та Крис подивилися на нього з надією. «Слухай, пацан» завжди було хорошим початком. Але продовжити Верн не зміг.

Тедді низько нахилився, аж до шпал, і затулив долонею очі. Здавалося, він молиться Аллаху.

«Салямі, салямі болонська», — як казав моряк Папай. Та тільки смішно чомусь не було.