Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Чотири монетки сяйнули вгору до сонця. Чотири руки вихопили їх із повітря. Чотири виляски об чотири брудні тильні боки долонь. Ми прийняли руки. Два орли й дві решки. Ми підкинули знов, і тепер уже в нас усіх були решки.

— Господи, западло, — сказав Верн, не повідомивши нам, утім, нічого нового. Чотири орли поряд називалися «місяцем» й означали величезне везіння. А чотири решки — «западло», тобто «дуже сильно не пощастить».

— Та до сраки це гівно собаче, — відмахнувся Крис. — Це нічо’ не значить. Ану ще раз.

— Ні, пацан, — серйозно промовив Верн. — Западло, це ж капець як погано. Пам’ятаєте, як Клінта Бракена та його пацанів розмазало на Сіроїз-гілі в Даремі? Біллі казав, вони кидали монети на те, кому по пиво бігти, і якраз перед тим, як сідали в тачку, випало западло. А тоді бац! Аварія, їх зминає в гівно. Мені це не подобається. Чесно.

— Ніхто не вірить у цю фігню про місяць і западло, — нетерпляче відмахнувся Тедді. — Верне, це ж дитячі казочки. Ти кидати будеш чи ні?

Верн підкинув монетку, але неохоче — це було дуже помітно. Цього разу в нього, Криса й Тедді випали решки. А в мене на п’ятицентовику був Томас Джеферсон. І зненацька мені стало страшно. Неначе тінь ворона промайнула перед внутрішнім сонцем. Їм знову випало западло, немов тупий фатум вдруге тицьнув у них перстом. І тут я згадав, як Крис розказував: «У руці лишається кілька волосин, а Тедді верещить і падає. Дивно, скажи?»

Три решки, один орел.

Та потім Тедді заквоктав своїм ненормальним сміхом, показував на мене пальцем, і передчуття минулося.

— Я чув, так тільки педики сміються. — І я показав йому середній палець.

— Ііііі-іііііі-іііі, Ґорді, — квоктав Тедді. — Іди по хавчик, гормофадит ти кінчений.

Не те щоб я сильно жалкував, що мушу йти. Я перепочив і був не проти прогулятися дорогою до «Флорида-маркету».

— Це твою маму так звуть, а мене її кличками не обзивай.

— Ііііі-ііі-ііііі, Лачанс, ти такий сраний засцянець.

— Ґорді, іди давай, — сказав Крис. — А ми біля колії підождем.

— Глядіть тільки без мене не йдіть, — застеріг я.

Верн розсміявся.

— Не взяти тебе з собою, Ґорді, — це як «Шліц» замість «Бадвайзера» брати.

— Ой, та заглухни.

— «Я не глухну, я росту, — заспівали вони хором, — а на тебе гляну — то блюю».

— А твоя мамка приходить і все підлизує, — відбрив я й попензлював звідти, дорогою показуючи їм понад плечем середнього пальця. Більше ніколи в житті в мене не було таких друзів, як тоді, у дванадцять років. Господи, а у вас були?