Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Так чи інакше, у законний чи незаконний спосіб, Вайзкопф та його колеги однаково його злапають. Що стосувалося нацистів, ізраїльтяни були непохитні, а що стосувалося таборів, то й взагалі ставали психами, затятими фанатиками.

Він тремтів усім тілом. Але також знав, що йому робити.

24

Особові справи учнів, що навчалися в сьомих, восьмих і дев’ятих класах середньої школи Санта-Донате, зберігали на старому просторому складі з північного від школи боку. Неподалік неробочого залізничного депо. Там було темно, відлуння ширилося порожнечею складу, а в повітрі витали запахи воску, поліролю та промислового засобу для миття «999» (бо на тому складі зберігали також різне господарче приладдя).

Ед Френч приїхав туди близько четвертої вечора з Нормою, яку не було на кого лишити. Вахтер впустив їх усередину, сказав Едові, що потрібне йому зберігається на четвертому поверсі, і провів у нутро складу, що порипувало й побрязкувало. Незвично тиха й мовчазна від страху, Норма йшла поряд із батьком.

Однак на четвертому поверсі вона прийшла до тями й стала пританцьовувати та пустувати в напівтемних коридорах серед стосів коробок і тек, поки Ед шукав і нарешті знайшов теки, у яких лежали табелі з тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року. Витягнувши другу коробку, він погортав теки на літеру Б. БОРК. БОСТВІК. БОЗВЕЛ. БОУДЕН, ТОД. Він витяг картку, нетерпляче струсонув головою, бо в напівтемряві було погано видно, і пішов із нею до високого вікна з вкритими пилюкою шибками.

— Доцю, не бігай тут, — гукнув він через плече.

— Чому, татку?

— Бо тебе впіймають тролі, — сказав він і підніс Тодів табель до світла.

Побачив він одразу. Той табель, що вже чотири роки пролежав в архіві, ретельно, мало не професійно, сфальсифікували.

— Господи Ісусе, — пробурмотів Ед Френч.

— Тролі, тролі, тролі, — радісно наспівувала Норма, і далі витанцьовуючи в проході.

25

Дюссандер обережно дибав лікарняним коридором. Він досі не дуже впевнено тримався на ногах. Синій банний халат він накинув на білу лікарняну сорочку на поворозках. Уже був вечір, по восьмій, і медсестри мінялися змінами. Наступні півгодини пануватиме безлад — він помітив, що кожна передача зміни супроводжувалася гармидером. То був час для обміну записками, плітками, кавування на сестринському пості, який був одразу за рогом від фонтанчика з питною водою.

А те, що йому було потрібно, розташовувалось якраз навпроти фонтанчика з питною водою.

У широкому коридорі (о цій годині він нагадував Дюссандеру довге лунке приміщення вокзалу за мить до відходу пасажирського поїзда) його ніхто не помітив. Ходячі хворі неквапом прогулювалися вперед і назад, деякі були в халатах, як і він, інші притримували ззаду розпоріхи на своїх сорочках. З півдюжини транзисторних радіоприймачів у півдюжині палат линула розрізнена музика. Відвідувачі приходили та йшли. У якійсь палаті реготав чоловік, а по коридору навпроти інший чоловік, здавалося, схлипував. Швидким кроком пройшов лікар, не вистромляючи носа з роману в паперовій обкладинці.

Дюссандер підійшов до фонтанчика, напився води, втер рота згорнутою в пригорщу долонею й подивився на скляні двері навпроти. Ті двері завжди були замкнені… принаймні в теорії. На практиці ж він помічав, що часом вони лишалися й незамкнені, і без нагляду. Найчастіше — під час тих хаотичних тридцяти хвилин, коли мінялися зміни й медсестри збиралися за рогом. Усе це Дюссандер помітив тренованим і сторожким оком людини, яка з давніх-давен боїться власної тіні. Шкодував він лише про одне: що не вдалося поспостерігати за дверима без розпізнавальних знаків ще хоча б тиждень-півтора — щоб угледіти небезпечні відхилення від графіка. У нього був лише один шанс. А ще одного тижня не було. Його статус Осілого Верфольфа може ще днів зо два-три не бути відомим широкому загалу. Або це може відбутися завтра. Чекати він не наважувався. Коли все випливе, за ним стежитимуть цілодобово.

Він знову ковтнув води, витер губи й роззирнувся на два боки. А тоді, прибравши буденного виразу обличчя, без найменших спроб прокрастися, перетнув коридор, повернув ручку й зайшов у комірчину, де зберігалися ліки. Якби виявилося, що жінка, яка нею завідує, знову сидить за своїм столом, він би миттю обернувся на короткозорого містера Денкера. Ой, жіночко, пробачте, я думав, це туалет. От я дурко.

Але комірчина з ліками стояла порожня.

Він пробігся поглядом по горішній полиці ліворуч. Нічого, крім крапель для очей і вух. Друга полиця: проносне, супозиторії. На третій полиці він побачив «секонал» і «веронал»[114]. Пляшечка «секонала» легко ковзнула в кишеню халата. Дюссандер пішов назад до дверей і, не роззираючись, переступив через поріг у коридор. На його губах грала збентежена усмішка — і як він міг подумати, що там туалет? Ось же він, туалет, прямісінько біля фонтанчика. От же ж я дурко!