Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Я був би вдячний, якби ви нічого не розповідали містерові та місіс Боуден. Я певен, цьому є чудове раціональне пояснення… та навіть якщо немає — що було, те загуло.

— Іноді, — мовив Боуден, підносячи келих із вином до сонця й милуючись його насиченою темною барвою, — минуле не хоче спочивати в мирі. Бо інакше навіщо б люди вивчали історію?

Ед стривожено всміхнувся й нічого не відповів.

— Але не турбуйтеся. Я ніколи не пхаю носа в Ричардові справи. А Тод — хороший хлопчина. Другий серед найкращих у своєму класі… він не може не бути хорошим. Правда ж?

— Щирісінька, — палко підтвердив Ед Френч. І попросив ще один келих вина.

23

Дюссандеру спалося неспокійно. Він лежав у шанцях поганих снів.

Вони мали от-от проломити огорожу. Їх були тисячі, а може, навіть мільйони. Вони вибігали з джунглів і кидалися на колючий дріт під напругою, і під натиском тіл він уже небезпечно вгинався. Подекуди дріт порвався й тривожно поскручувався на втоптаній землі плацу, плюючись синіми іскрами. А їм, здавалося, кінця-краю не буде, кінця-краю. Роммель казав, що фюрер лютує, і то була правда. Якби він сів і подумав (якби він взагалі коли-небудь думав), то могло б знайтися остаточне рішення для цієї проблеми. Їх були мільярди, вони заповнювали собою цілий Всесвіт. І всі вони гналися за ним.

— Старий. Прокидайся, старий. Дюссандер. Прокинься, старий, прокинься.

Спершу він подумав, що той голос — зі сну.

Говорив він німецькою. Мусив бути зі сну. І саме тому, звичайно, навіював такий жах. Якби Дюссандер міг прокинутися, то втік би від нього, тому він полинув угору…

Чоловік сидів біля ліжка на стільці, повернутому спинкою наперед, — справжній чоловік, із плоті й крові.

— Прокидайся, старий, — знову промовив відвідувач. Молодий, не більше від тридцяти років. Темні очі пильно вдивлялися з-за окулярів у простій сталевій оправі. Доволі довге, до комірця, каштанове волосся. І в стані сплутаної свідомості Дюссандеру здалося на мить, що то хлопець вирядився, щоб замаскуватись. Але то був не хлопець — у досить-таки старомодному синьому костюмі, занадто жаркому для каліфорнійського клімату. На вилозі піджака — маленька срібна шпилька. Срібло — метал, яким убивають вампірів і вовкулаків. Давидова зірка.

— Ви до мене звертаєтесь? — німецькою спитав Дюссандер.

— А до кого ж іще? Твого сусіда тут немає.

— Гейзеля? Так. Його вчора виписали, поїхав додому.

— Ти прокинувся?

— Авжеж. Але ви вочевидь мене з кимось плутаєте. Мене звати Артур Денкер. Може, ви не в ту палату зайшли.

— Моє прізвище Вайзкопф. А твоє — Дюссандер.

Дюссандеру хотілося облизнути губи, але він не став. Імовірно, це все було часткою сну — нова фаза, не більше. «Приведіть мені бомжа і дайте гострого ножа, пане Давидова-зірка-в-лацкані, і я приголомшу вас своїм умінням».