— Я не знаю ніякого Дюссандера, — сказав він молодику. — Не розумію, про що ви говорите. Мені викликати медсестру?
— Ти розумієш. — Вайзкопф трохи зсунувся, змінив положення й відкинув із лоба пасмо волосся. Той жест був таким прозаїчним, що остання надія Дюссандера згасла. — Гейзель, — сказав Вайзкопф і показав на порожнє ліжко.
— Гейзель, Дюссандер, Вайзкопф… усі ці прізвища нічого мені не говорять.
— Гейзель упав із драбини, коли прибивав до стіни свого будинку нову водостічну ринву, — пояснив Вайзкопф. — Зламав собі хребта. Може, ніколи вже більше не ходитиме. Безталанний. Але то була не єдина трагедія в його житті. Колись він сидів у Патині, де втратив дружину і доньок. У Патині, де порядкував ти.
— Я думаю, ви божевільний, — сказав Дюссандер. — Мене звуть Артур Денкер. Я приїхав у цю країну після смерті дружини. Перед тим я був…
— Не навішуй мені своєї локшини, — перебив Вайзкопф, піднімаючи руку. — Він не забув твого обличчя. Цього обличчя.
Блискавичним порухом руки, як фокусник, що показує трюк, Вайзкопф тицьнув у лице фотографію. Одну з тих, яку хлопець показував йому кілька років тому. Молодий Дюссандер у хвацько заломленому кашкеті СС, з офіцерським стеком, міцно затиснутим під пахвою.
Дюссандер заговорив повільно, англійською, чітко вимовляючи слова:
— Під час війни я працював механіком на фабриці. Моя робота полягала в тому, щоб наглядати за виробництвом колонок кермового керування й деталей трансмісії для броньованих автомобілів та вантажівок. Трохи згодом я допомагав збирати танки «Тигр». Мою частину резервістів мобілізували під час битви за Берлін, і я бився з честю, хоч і недовго. Після війни я працював на Ессенському автомоторному заводі, поки не…
— …поки не припекло тікати в Південну Америку. Із золотом з розплавлених зубних коронок євреїв і сріблом із розплавлених єврейських прикрас, а ще з кодованим рахунком у швейцарському банку. Знаєш, містер Гейзель поїхав додому щасливою людиною. Ну, трохи йому було хижо, коли прокинувся в темряві й збагнув, із ким лежить в одній палаті. Але тепер йому краще. Він вважає, що Господь подарував йому найвищий привілей поламати собі хребта, щоб унаслідок цього він міг стати знаряддям відплати й упіймання одного з найстрашніших винищувачів людей в історії.
Дюссандер заговорив повільно, чітко вимовляючи слова:
— Під час війни я працював механіком на фабриці…
— Ой, та годі тобі. Твої документи не витримають серйозної перевірки. Я це добре розумію, і ти теж. Тебе викрили.
— Моя робота полягала в тому, щоб наглядати за виробництвом…
— Трупів! Так чи інакше, уже до Різдва ти будеш у Тель-Авіві. Цього разу влада піде нам назустріч, Дюссандер. Американці хочуть, щоб ми були задоволені, а така здобич, як ти, нас дуже порадує.
— …виробництвом колонок кермового керування й деталей трансмісії для броньованих автомобілів та вантажівок. Трохи згодом я допомагав збирати танки «Тигр».
— Чого ти такий нудний? Нащо тягти кота за хвіст?
— Мою частину резервістів мобілізували…
— Що ж, дуже добре. Ми ще побачимося. Скоро.
Вайзкопф підвівся. Вийшов з палати. Якусь мить його тінь ще стрибала по стіні, а потім зникла і вона. Дюссандер заплющив очі. Він думав про те, чи міг Вайзкопф сказати правду про співпрацю з американцями. Три роки тому, коли в Америки було сутужно з нафтою, він би ще вагався. Але тупі іранські бойовики спричинилися до того, що підтримка Америкою Ізраїлю зміцніла. Це було можливо. Але яке це мало значення?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чотири сезони» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Стівен Кінг Чотири сезони“ на сторінці 121. Приємного читання.