Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Що ж, — із нотками сумніву в голосі промовив Боуден. — Дякую за дзвінок, містере…

Нарешті Ед здобувся на голос.

— Містере Боуден, я зараз у вашому місті. На конференції. Для консультантів із навчання. Вона закінчується завтра, десь о десятій ранку, коли прочитають останню доповідь. Можу я підійти на… — Він знову звірився з телефонним довідником. — …на Ридж-лейн і забрати кілька хвилин вашого часу?

— Але навіщо?

— Мені просто цікаво. Це все давно в минулому. Але років із чотири тому Тод дуже з’їхав у навчанні. Оцінки були такі погані, що разом із його табелем я надіслав листа батькам і попросив когось із них — а в ідеалі обох — прийти до мене в кабінет. Але замість них прийшов його дідусь, дуже приємний чоловік, якого звали Віктор Боуден.

— Але я вам уже казав…

— Так, казали. Разом із тим. Я розмовляв з людиною, яка назвалася Тодовим дідусем. Тепер це вже, напевно, не має особливого значення, але як-то кажуть: бачу — вірю. Я не заберу у вас багато часу, лише кілька хвилин. Надовше я й сам не зможу лишатися, бо до вечері вже маю бути вдома.

— Чого-чого, а часу в мене повно, — з гіркотою в голосі промовив Боуден. — Я весь день удома. Приходьте, буду радий.

Подякувавши, Ед із ним попрощався і повісив слухавку. Він сидів на краю ліжка й задумливо роздивлявся телефонний апарат. А через кілька хвилин підвівся й витяг із кишені піджака, що висів на спинці стільця перед письмовим столом, пачку сигар «Філліс черутс». Потрібно було йти: за планом конференції наближався семінар, і якщо він не піде, його позначать як відсутнього. Прикуривши «черут» від фірмового сірника готелю «Холідей», він викинув обгорілий сірник у фірмову попільничку готелю «Холідей». Підійшов до вікна готелю «Холідей» і порожнім поглядом подивився на подвір’я готелю «Холідей».

«Тепер це вже не має значення», — сказав він Боудену. Але для нього це мало значення. Він не звик до того, щоб дітлахи годували його побрехеньками, тож ця несподівана новина його засмутила. У принципі, могло виявитися, що у старого маразм, але Віктор Боуден по телефону не здався йому схожим на людину, яка пускає слину в бороду. А ще голос — чорт забирай, він був не таким, як раніше.

Невже Тод Боуден його ошукав?

Цілком могло бути. Принаймні в теорії. Особливо якщо йшлося про такого розумаку, як Тод. Він міг ошукати кого завгодно, не тільки Еда Френча. Міг підробити підпис матері чи батька на провальних картках, які отримував, коли мав проблеми з навчанням. У багатьох дітлахів відкривалися не знані доти здібності до підробки документів, коли вони одержували провальні картки. Він міг за допомогою засобу для виведення чорнила міняти оцінки на своїх табелях за другу й третю чверть: покращувати їх для батьків, а потім знов намалювати все, як було, щоб класний керівник чи керівничка нічого не помітили, якщо раптом глянуть на табель. Пильне око б одразу помітило, що в табелі двічі користувалися знищувачем чорнила, однак у класних керівників було навантаження по шістдесят учнів. Вони були щасливі, якщо до першого дзвоника вдавалося зробити всю перекличку, не кажучи вже про ретельну перевірку кожного повернутого табеля на предмет підробок.

Що ж до Тодового останнього класу, то середня оцінка за рік у нього знизилася не більше ніж на три пункти — через два погані періоди оцінювання з дванадцяти. Інші його оцінки були більш-менш нормальні й не псували картини. Та й скільки батьків спеціально приходять в школу, щоб подивитися на учнівські табелі, які зберігає там департамент освіти штату Каліфорнія? Особливо батьки відмінників, таких як Тод Боуден?

Ед Френч нахмурився, і на гладенькому зазвичай лобі пролягли зморшки.

Тепер це не має значення. Щира правда. У старших класах Тод працював зразково. Ніхто у світі не здатен був підробити середній бал 94. У газеті було написано, що хлопець поїде навчатися в Берклі. Ед уявляв, як ним пишаються батьки. І вони мали для цього всі підстави. Із кожним днем Еду дедалі більше здавалося, що в американського життя є жахливий виворітний бік: змащений мастилом скат опортунізму, зрізаних кутів, доступних наркотиків, доступного сексу, ці норми моралі, із кожним роком усе туманніші. І коли дитя простує крізь усе це з відчуттям власної гідності, батьки мають повне право ним пишатися.

Тепер це не має значення… але ким був той його бісовий дід?

Це ніяк не давало йому спокою. Справді, ким? Невже Тод Боуден пішов у місцеве відділення Гільдії акторів екрана й повісив на дошці оголошення: «ЮНАКОВІ, У ЯКОГО ВИНИКЛИ ПРОБЛЕМИ З ОЦІНКАМИ В ШКОЛІ, ПОТРІБЕН АКТОР ПОХИЛОГО ВІКУ (ПЕРЕВАГА НАДАЄТЬСЯ 70—80-РІЧНИМ), ЩОБ ВДАЛО ЗІГРАВ РОЛЬ ЙОГО ДІДУСЯ. ОПЛАТА ЗА ТАРИФАМИ СПІЛКИ»? Ой-ой. Ні за які хвиги-миги. Але який дорослий міг погодитися на таку шалену авантюру, та й для чого?

Ед Френч, він же Губошльоп, він же Ґубка Ед, просто не знав. А позаяк це не мало особливого значення, він загасив свій «черут» і пішов на семінар. Та все одно раз у раз думками вертався до нерозв’язаної загадки.

Наступного дня він поїхав на Ридж-лейн і мав там довгу бесіду з Віктором Боуденом. Вони обговорювали виноград, обговорювали малий бакалійний бізнес і те, як великі мережеві маркети душать малих підприємців, обговорювали ситуацію із заручниками в Ірані (того літа ситуацію із заручниками в Ірані обговорювали всі), обговорювали політичний клімат у південній Каліфорнії. Містер Боуден запропонував Еду келих вина. Ед залюбки погодився. Попри те, що на годиннику була десята сорок ранку, він відчував, що келих вина йому просто необхідний. Виявилося, що Віктор Боуден схожий на Пітера Вімзі, як кулемет — на дрючок. У мові не було й сліду того легкого акценту, який запам’ятався Еду, та й, до всього, з’ясувалося, що він доволі гладкий. А той чоловік, що видавав себе за Тодового діда, був худий, мов тріска.

Перед тим як піти, Ед йому сказав: