Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Ще б пак, — з теплою усмішкою кивнув Ричлер. — У мене самого двоє хлопців у Ферв’ю… це внизу, у долині… то вони в навчанні заледве дотягують до того, щоб їх допускали до спортивних ігор. — Він знову повернувся до Тода. — І після того, як ти перейшов у старші класи, ти більше не читав йому книжок уголос?

— Ні. Дуже зрідка я читав йому газету. Заходив у гості, а він питав, які там заголовки. Його Вотергейт дуже цікавив, коли там усе закрутилося. І завжди хотів знати новини на фондовій біржі, а на тій сторінці такий дрібний шрифт, що він його вкурвлював. Вибач, ма.

Моніка погладила його по руці.

— Не знаю, чому його цікавили акції, але так було.

— У нього було трохи акцій, — сказав Ричлер. — То був його засіб для існування. А знаєте, який дивний збіг обставин стався? Того чоловіка, якому він замовляв вибрати, у які цінні папери вкласти гроші, посадили за обвинуваченням у вбивстві, ще наприкінці сорокових. У будинку Дюссандера знайшли вісім різних посвідчень особи. Любив же він перестрахуватися.

— Думаю, він тримав акції десь у банківській скриньці, — висловив припущення Тод.

— Що, вибач? — здійняв брови Ричлер.

— Акції, — повторив Тод. Його батько, на чиєму обличчі теж відбився подив, кивнув до Ричлера.

— Його акціонерні сертифікати лежали в скрині під ліжком, — сказав Ричлер, — разом із тим його фото в ролі Денкера. А що, синку, у нього була банківська скринька? Він про таке згадував?

Ненадовго замислившись, Тод похитав головою.

— Я просто подумав, що акції люди зберігають саме там. Не знаю. Це… уся ця історія… розумієте… у мене скоро дах від неї поїде. — Він заціпеніло похитав головою, і те заціпеніння було аж ніяк не підробним. Він справді був приголомшений. Та мало-помалу гору взяв інстинкт самозбереження. У ньому наростала пильність, а в душі ворухнулися перші зародки впевненості. Якби Дюссандер справді винайняв банківську скриньку, щоб зберігати в ній документи, то хіба б він не переклав туди свої акціонерні сертифікати? І ту фотографію?

— У цій справі ми співпрацюємо з ізраїльтянами, — сказав Ричлер. — Проте не офіційно. Я був би вдячний, якби ти не згадував про це, якщо розмовлятимеш із журналістами. Ізраїльтяни — справжні профі. Там є один чоловік, його прізвище Вайзкопф. Тоде, він хоче завтра з тобою поговорити. Якщо ви з батьками не проти.

— Мабуть, не проти, — відповів Тод. Але від думки про те, що його обнюхуватимуть ті самі пси, що полювали на Дюссандера всю останню третину його життя, відчув, як його пронизує атавістичний жах. Дюссандер ставився до них з неабиякою пошаною, і Тод розумів, що йому буде тільки краще, якщо він ні на секунду про це не забуватиме.

— А ви, містере й місіс Боуден? Не заперечуєте проти того, щоб Тод побалакав із містером Вайзкопфом?

— Якщо Тод згоден, — сказав Дік Боуден. — Але я теж хочу бути присутнім. Читав я про цих кадрів із Моссаду…

— Вайзкопф не з Моссаду. Таких як він, ізраїльтяни називають спеціальними уповноваженими. Насправді він викладає граматику їдишу, уявляєте? Й англійську літературу. А ще два романи написав. — І Ричлер усміхнувся.

Але Дік лише відмахнувся.

— Не знаю, хто він такий, але я не дозволю йому цькувати Тода. Судячи з того, що я читав, ці хлопці можуть бути аж занадто профі. Може, він і нормальний. Але я хочу, щоб ви з цим Вайзкопфом затямили собі, що Тод старався допомагати старому чоловікові. Він не знав, що той ховається під чужою личиною.

— Тату, усе нормально, — кволо всміхнувшись, заспокоїв його Тод.

— Я прошу вас надати нам усю можливу допомогу, — сказав Ричлер. — Чудово розумію ваше занепокоєння, містере Боуден. Я думаю, ви побачите, що Вайзкопф — приємний хлопець, він не тисне. Я вже запитав усе, що хотів, але відкрию вам таємницю: ізраїльтян найбільше цікавить, чи Тод був із Дюссандером, коли в того стався серцевий напад, через який він потрапив у лікарню…