Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Синку, ще раз вітаю.

Він підвів погляд і перше, що побачив, — батькову простягнуту руку, а далі — дурнувату усмішку на його лиці.

«Твій друзяка Траск — жидяра! — так і хотілося заволати батькові в обличчя. — Ось чому в мене вчора не встав на його хвойду-дочку. У цьому причина! — Та навздогін цьому холодний голос, що іноді лунав у такі миті, піднявся з глибин його єства й перекрив дорогу стрімкому потоку ірраціональності, неначе

(НЕГАЙНО ВІЗЬМИ СЕБЕ В РУКИ)

важка сталева брама зачинилася.

Він потис батькові руку. Безхитрісно всміхнувся батькові, чиє обличчя досі сяяло від гордощів. Сказав:

— Ой, тату, ну дякую.

Вони залишили газету розгорнутою на тій сторінці, і Дік наполіг, щоб Тод написав для Моніки записку та підписався: «Твій усезірковий син, Тод».

22

Ед Френч, він же Губошльоп Ед, він же Кед Піт і Кедмен, а також Ґумка Ед Френч, приїхав у маленьке мальовниче приморське містечко Сан-Ремо на конференцію шкільних психологів. То була викидня часу в чистому вигляді (єдине, у чім могли дійти згоди шкільні психологи, то це в тому, щоб ніколи ні в чому не доходити згоди), і він уже наступного дня знудився від усіх тих доповідей, семінарів і дискусій. У другій половині наступного дня він зрозумів, що знудився і від Сан-Ремо та всіх його прикметників — «маленьке, мальовниче, приморське». А ключовим прикметником тут здавалося «маленьке». Якщо не зважати на розкішні краєвиди та дерева, з яких роблять червону деревину, у Сан-Ремо не було ні кінотеатру, ні боулінгу, а в єдиний на все місто бар Ед потикатися не хотів — біля нього була автостоянка з утрамбованим земляним покриттям, а на ній повно пікапів, і на іржавих бамперах та задніх бортах більшості пікапів були наліпки з Рейґаном. Він не боявся, що до нього будуть задиратися, просто не хотів проводити вечір, дивлячись на чоловіків у ковбойських капелюхах, які слухають на музичному автоматі Лоретту Лінн[113].

Отож, на третій день конференції, що мала розтягтися на нереальні чотири дні, він сидів у номері двісті сімнадцять готелю «Холідей». Дружина з донькою лишилися вдома, телевізор був поламаний, а в туалеті витав неприємний душок. У готелі був басейн, але того літа його екзема так розгулялася, що він би навіть під страхом смерті не надів плавок. Від колін і нижче він скидався на прокаженого. До наступного семінару лишалася година («Допомога дітям з вадами голосового розвитку» — насправді малося на увазі, що треба якось допомагати дітям, які заїкаються чи мають розщілину твердого піднебіння, але ми ж можемо просто так сказати: «О Господи, звісно, ні, нам зарплату уріжуть»), Ед пообідав у єдиному ресторані Сан-Ремо, кімарити не хотілося, а єдиний канал на телевізорі вкотре показував серіал «Причарований».

Тож він сів, поклав перед собою телефонний довідник і почав його безцільно гортати, навряд чи розуміючи, що робить. У голові снувалися невиразні думки про те, чи нема серед його знайомих тих, хто міг би аж так нетямитися від «мальовничого», «маленького» і «приморського», щоб оселитися в Сан-Ремо. Напевно, саме до цього зрештою доходять усі знуджені люди в усіх готелях мережі «Холідей» у всьому світі — шукають давно забутого друга чи родича, якому можна подзвонити по телефону. Вибір невеликий: або це, або «Причарований», або Біблія Гідеона. Та навіть якби вам пощастило когось надибати, що б ви, чорт забирай, сказали? «Френку! Як тобі, чорт забирай, живеться? А, до речі, що на тебе вплинуло — маленьке, мальовниче чи приморське?» Звісно. Точно. Дайте цьому чоловіку сигару й підпаліть його.

Та все ж він лежав у ліжку, перекидав білі сторінки тонкого телефонного довідника Сан-Ремо, пробігаючи одним оком колонки, і відчував, що все-таки когось у цьому Сан-Ремо знає. Продавця книжок? Когось із батальйонів Сондриних небожів і небог? Університетського товариша з покеру? Родича когось із учнів? У голові крутилась якась невиразна думка про це, але зловити її за хвоста він не міг.

Погортав-погортав і закуняв. І вже майже пірнув у сон, коли раптом до нього дійшло, і він рвучко сів, широко розплющивши очі.

«Лорд Пітер!»

Нещодавно на каналі Пі-бі-ес показували ті фільми про Вімзі: «Труп в оранжереї», «Смерть за оголошенням», «Почерк убивці». Вони з Сондрою на них підсіли. Роль Вімзі грав Єн Кармайкл, Сондра за ним просто-таки шаленіла. Так шаленіла, що Ед, котрий вважав, що Кармайкл зовсім не схожий на лорда Пітера, навіть дратуватися почав.

— Сенді, подивись, у нього ж форма обличчя ну геть неправильна. Ще й зуби фальшиві вставив, Господи Боже мій!

— Пу, — легковажно відповіла Сондра, яка лежала на дивані, скрутившись клубочком. — Ти просто ревнуєш. Він такий красунчик.

— Таточко ревнує, таточко ревнує, — проспівала крихітка пустунка Норма, стрибаючи по вітальні у своїй піжамі з качечками.

— А ти вже годину тому мала бути в ліжку, — сердито зиркнув на доньку Ед. — Якщо я й далі бачитиму тебе тут, то, швидше за все, згадаю, що ти не там.