Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

«Коли хтось спитає, чого я її кинув, просто скажу, що натрахався. Але що, як вона скаже, що ми всього п’ять разів цим займалися? Цього досить? Що? … Скільки? … Скільки разів? … Хто говоритиме? … Що вони скажуть?»

Думки в голові бігли безперестанку, невтомно, як голодний щур у лабіринті, з якого немає виходу. Він невиразно усвідомлював, що робить із малої мухи великого слона, і що сама ця його неспроможність розв’язати проблему щось говорить про те, яким він став смиканим. Але це розуміння принципово не змінило його поведінки, і Тод занурився в чорну депресію.

Універ. Виходом міг стати тільки універ. Універ дав би йому відмазку, щоб порвати з Бетті, й ні в кого б не виникло жодних запитань. Але здавалося, що до вересня ще ціла вічність.

Уп’яте йому знадобилося чи не двадцять хвилин, щоб домогтися стояка, але Бетті заявила, що відчуття варті чекання. А тоді, минулої ночі, він узагалі нічого не зміг.

— Та що з тобою таке? — роздратовано спитала Бетті. Після двадцяти хвилин, протягом яких вона здійснювала маніпуляції з його в’ялим пенісом, їй, геть розкуйовдженій, урвався терпець. — Ти що, один із тих, гомосеків?

Тоду вартувало великих зусиль не задушити її на місці. А якби при ньому була його «тридцятка»…

— А щоб ви мені живі були! Синку, вітаю тебе!

— Що? — Тод відірвав погляд од детектива, а розум — від своїх чорних дум.

— Ти потрапив у команду шкільних зірок Південно-Каліфорнійського! — Від гордості й утіхи батько аж розплився в усмішці.

— Серйозно? — Він не зразу врубався, про що говорить тато. Довелося продиратися крізь значення слів. — А, так, тренер Галлер щось мені казав про це наприкінці року. Казав, що висуне мене й Біллі Делайонза. Але я не думав, що з цього щось вийде.

— Але щось, я так бачу, ти не дуже радий!

— Я намагаюся…

(а яка, блін нахер, різниця?)

…звикнути до цієї думки. — Зробивши над собою велетенське зусилля, він видушив усмішку. — Можна гляну статтю?

Батько простягнув йому через стіл газету й підвівся.

— Піду будити Моніку. Вона має це побачити, поки ми не поїхали.

«Господи, ні… обох їх я сьогодні вранці не витримаю».

— Ой, не треба. Ти ж знаєш, вона вже не зможе заснути, якщо ти її розбудиш. Залишимо газету для неї на столі.

— Так, мабуть, можна й так зробити. Тоде, ти збіса вдумливий хлопчик. — Він поплескав Тода по плечу, і той міцно стиснув повіки. Та водночас скинув його руку з плеча жестом «ой, та ну», розсмішивши цим батька. Тод знову розплющив очі й подивився на газету.

«ЧЕТВЕРО ХЛОПЦІВ У СПИСКУ «УСІХ ЗІРОК» УНІВЕРСИТЕТУ ПІВДЕННОЇ КАЛІФОРНІЇ» — такий був заголовок. А під ним — вони всі у формах: кетчер і лівий філдер зі школи Ферв’ю-Хай, чорнопикий шорт-стоп[112] із Маутфорда і він, Тод, у дальньому правому кутку, котрий широко всміхався світові з-під козирка своєї бейсболки. Він пробіг очима статтю і зрозумів, що Біллі Делайонз потрапив у команду-дубль. Хоч щось приємне. Делайонз міг до посиніння й випадіння язика патякати, що він методист, але Тода він не обдурить. Тод прекрасно знав, хто такий Біллі Делайонз. Мабуть, треба познайомити їх із Бетті Траск, то ще одна жидівка. Він довго над цим міркував, а минулого вечора вирішив, що точняк. Траски косили під білих, але один погляд на її ніс й оливкову шкіру (а в її старого справи були ще гірші) — і все ставало зрозуміло. Може, тому він і не зміг підняти свого дружка. Усе ж просто: до члена дійшло раніше, ніж до мозку. Та кого вони взагалі думали надурити, назвавшись Трасками?