Розділ без назви (3)

А.Г.: Де ви? Хто це? Це жарт…

Аб: Передавай вітання копісмену.

На початку телефонної розмови пульс Навіженого Угорця був у межах норми — шістдесят вісім ударів на хвилину. Після закінчення, о 8 : 12, серце Арнольда Грабовського несамовито шалено стукотить. Обличчя бліде. Під час розмови він подивився на дані абонента, прочитав і записав номер, що висвітлився, в нього так тремтіла рука, що цифри стрибали вгору-вниз трьома рядками блокнота. Коли Рибак вішає слухавку, він чує звук вільної лінії. Грабовський настільки схвильований, що намагається перенабрати номер на червоному телефонному апараті, забувши, що «911» — одна з односторонніх ліній. Його пальці тиснуть на панель телефону, він кладе рурку на місце і дивиться на апарат так, неначебто той щойно його вкусив.

Грабовський хапає слухавку чорного телефону, який стоїть за апаратом «911», і щосили клікає на кнопки, але пальці не слухаються його, і він водночас натискає на дві цифри. Він знову лається, а Том Лунд, котрий проходить мимо з чашкою кави, каже:

— Що там сталося, Арні?

— Давай сюди Дейла! — кричить Навіжений Угорець, так сильно здивувавши Тома, що той розливає каву на пальці. — Давай Дейла сюди негайно!

— Та що, в біса, з тобою сталося?

— НЕГАЙНО, чорт забирай!

Том, звівши брови, ще мить збентежено дивиться на Грабовського, а тоді прямує до Дейла, щоб сказати, що Навіжений Угорець, схоже, справді збожеволів.

Грабовський вдруге намагається зателефонувати. Йому щастить набрати номер. Дзвонить. Дзвонить. І ще дзвонить.

Дейл Ґілбертсон також з’являється з чашкою кави. Зараз темні ободи під очима й лінії в кутиках рота в нього набагато помітніші, ніж зазвичай.

— Арні? Що…

— Прослухайте останній дзвінок, — каже Арнольд Грабовський. — Думаю, це був… Алло! — Останнє слово він неначе гавкає, сидячи за диспетчерським столом і врізнобіч соваючи папери.

— Алло, хто це?

Чує.

— Це поліція, ось хто це. Офіцер Грабовський ВПФЛ. Говоріть. Хто це?

Дейл тим часом бере навушники і прослуховує останній дзвінок на «911» у Френч Лендінґу зі зстаючим жахом. О милостивий Боже, — думає він. Перший імпульс — найперший — подзвонити Джеку Сойєру і попросити допомоги. Волати, немов маленька дитина, якій причавило пальці дверима. А тоді він наказує собі заспокоїтися, це його робота, подобається вона йому чи ні, і краще заспокоїтись і спробувати самому все зробити. Крім того, Джек поїхав до Ардена з Фредом Маршаллом провідати Фредову божевільну дружину. Принаймні він так планував.

Копи поки що зібрались навколо столу: Лунд, Чеда, Стівенс. Дейл на них дивився і не бачив нічого, крім заокруглених очей і блідих збентежених облич. А ті, що патрулюють по місту? Ті, хто зараз не на службі? Нічим не кращі. Нічим не кращі, окрім хіба що Боббі Дюлака. Він одночасно відчуває відчай і жах. О, це неначе нічний кошмар. Неначе вантажівка, у якої відмовили гальма, летить згори на переповнений шкільний ігровий майданчик.

Він зриває навушники, дряпнувши собі вухо, але навіть не помічає цього.

— Звідки телефонували? — запитує він Грабовського. Шокований Навіжений Угорець щойно повісив слухавку і сів. Дейл хапає його за плечі й трясе: — Звідки телефонували?