Розділ без назви (3)

Вона сидить у кутку з широко розплющеними порожніми очима, точно як уві сні. З її рота стирчить жмут зім’ятого паперу. Її горло страшенно розпухло, Фреду здається, що воно схоже на сосиску на грилі, на якій ось-ось лусне шкірка.

Це папір, — думає він. — Господи, вона давиться ним.

Фред перекочується через ліжко, падає, приземляється на руки й коліна, неначе виконує гімнастичний трюк. Він тягнеться до неї. Вона не виривається — хоч це вже добре. Вона й далі задихається, а її очі досі нічого не виражають. Цілковитий нуль.

Фред витягує жмут з її рота. За ним є ще один, Фред просовує руку між її зубами, неначе пінцетом, хапає його двома пальцями правої руки (прокручуючи в голові єдину думку: Будь ласка, тільки не вкуси, Джуді, будь ласка) і також витягує. За ним є ще третя кулька паперу біля задньої стінки рота. Він так само хапається за жмуток пальцями і теж витягує його. Хоча папір і зім’ятий, проте він легко читає слова «ЧУДОВА ІДЕЯ», тож здогадується, що вона хотіла проковтнути листки із записника, який їй подарував Тай на день народження.

Вона досі задихається. Її шкіра починає синіти. Фред хапає Джуді за передпліччя і піднімає. Йому це легко вдається, проте, коли він починає її відпускати, коліна згинаються і дружина знову падає. Вона стала схожою на Ганчір’яну Енн. Досі чується задушливий звук. Горло неначе сосиска…

— Допоможи мені, Джуді! Суко, допоможи мені!

Він сам не тямить, що говорить. Фред над силу тягне її, з такою ж силою, як тягнув вудку у своєму сні. Піднявши, обіймає її, як балерину, й хапає ведмежою хваткою. Його зап’ястя під її грудьми, її сідниці тиснуться до його ширінки — така поза видалась би йому досить сексуальною, якби його дружина не задихалась до смерті. Він товче її поміж груди, підвівши великий палець угору, неначе автостопер, різко стискає її грудну клітку і відпускає, видихаючи з придихом. Це спрацьовує. З рота Джуді вилітають іще дві грудочки паперу, які виштовхує струмінь блювоти, в основному жовчі, оскільки за останні дванадцять годин вона лише випила три чашки кави і з’їла одну булочку з журавлиною.

Вона важко дихає, двічі прокашлюється, а тоді починає дихати більш-менш нормально. Фред кладе її на ліжко… кидає її на ліжко. Він відчуває страшенну біль у попереку, воно й зовсім не дивно: спершу комод Тая, тепер це.

— Ну, і про що ти думала, коли це робила? — запитує він голосно. — Господи, про що ти тільки думала, коли це робила?

Він усвідомлює, що здійняв руку над кирпатим обличчям Джуді, неначе хотів ударити її. Десь у глибині душі в нього закрадається бажання її вдарити. Фред кохає її, але в цей момент також і ненавидить. Він міг припустити будь-що з усього поганого, що могло статися з моменту їхнього одруження: Джуді могла захворіти на рак, її могло паралізувати після аварії, Джуді могла знайти коханця і вимагати розлучення, проте він ніколи не міг подумати, що вона збожеволіє, хоча, здається, саме це і сталося.

— Про що ти думала, коли робила це?

Її очі не виражають страху… як і, власне кажучи, нічого іншого. Її очі мертві. Чоловік опускає руку, думаючи: «Я б швидше відрізав собі руку, ніж ударив тебе. Я можу злитись на тебе, і я злюсь, проте я б швидше відрізав собі руку, ніж ударив тебе».

Джуді перекочується, вона лежить долілиць, її волосся розкинулось, як корона.

— Джуді?

Нічого. Вона просто лежить. Деяку мить Фред просто дивиться на неї, а тоді розминає одну зі слизьких кульок паперу, якою вона ледь не вдавилася. Листок списаний незв’язними словами. Ґорґ, аббала, еелеелее, манган, бас, люм, опопанакс — він не розуміє їхнього значення. Інші — роботяга, підтирайло, чорний, червоний, Чикаґо і Тай… — це відомі йому слова, проте без контексту. З одного боку аркуша друкованими буквами написано: «ЯКЩО ТИ ВИЯВИШ, ЩО ПРИНЦ АЛЬБЕРТ У КОНСЕРВНІЙ БАНЦІ, ЯК ТИ ВИТЯГАТИМЕШ ЙОГО ЗВІДТИ?». З іншого боку, вгорі, неначе телетайп завис у режимі повтору: «ЧОРНИЙ ДІМ БАГРЯНИЙ КОРОЛЬ ЧОРНИЙ ДІМ БАГРЯНИЙ КОРОЛЬ ЧОРНИЙ».

Якщо ти гаятимеш час на те, щоб намагатися це зрозуміти, то ти такий же божевільний, як вона, думає Фред. Ти не можеш гаяти час…

Час.

Він дивиться на годинник над ліжком і не може повірити своїм очам: 16 : 17 — хіба це можливо? Він дивиться на годинник на зап’ястку і бачить, що так і є.

Хай там як, він знає, що все одно почув би, якби Тайлер зайшов, навіть якщо б глибоко спав. Фред великими кроками схвильовано прямує до дверей.

— Тай! — кричить він. — Агов, Таю! ТАЙЛЕРЕ!