Розділ без назви (3)

Реббека Вілас відправила ображеного Пітера Векслера принести весь мотлох ді-джея (Піт вважає Генрі «сліпим хопером»). Скажімо так, мотлох складається з двох колонок (дуже великих), одного програвача (легкого, проте, до дідькової матері, незручного для перенесення), одного попереднього підсилювача (дуже важкого), різних дротів (що дуже попереплітались, проте це проблема самого хопера) і чотирьох коробок платівок, які вийшли з моди ще сто років тому. Піт вважає, що сліпий хопер ще в житті не бачив диска.

Останнім був костюм у чохлі на вішаку. Піт заглянув усередину й побачив, що костюм білий.

— Повісьте його он туди, будь ласка, — каже Генрі, показуючи з безпомилковою точністю на комірчину, перероблену для нього на гардеробну.

— Гаразд, — каже Піт. — Якщо не заперечуєте, я б хотів знати, що це таке?

Генрі посміхається. Він чудово знає, що Піт уже заглядав досередини, він чув звук шелестіння поліетиленового чохла і звук блискавки. Ці звуки поєднуються, лише коли хтось відтягує чохол біля горловини вішака.

— Під цим чохлом, мій друже, Симфонічний Стен, великий майстер своєї справи, він просто чекає, щоб я його примірив і втілив у життя.

— О, ха-ха-ха, — каже Піт, не розуміючи, чи це жарт, чи правда; єдине, у чому він упевнений, — це те, що ці записи важкі, так само, як і підсилювач.

Хтось усе ж таки має розповісти сліпому про диски, наступний великий крок прогресу.

— Ти запитав мене, тепер дозволь запитати мені.

— Так, будь ласка, — каже Піт.

— У притулку Макстона сьогодні після обіду була поліція, — каже сліпий хопер. — Зараз її немає, але вона була, коли я приїхав. Що сталося? Сподіваюся, не пограбування чи напад на підопічних?

Піт зупиняється як укопаний під великою картонною полуницею, тримає чохол з костюмом і дивиться на сліпого хопера з подивом, до якого Генрі, здається, може доторкнутись.

— Як ви дізнались, що тут були копи?

Генрі прикладає палець до носа і повертає голову в один бік. Він відповідає хриплим змовницьким шепотом:

— Пахло чимось блакитним.

Піт здається збентеженим, він вагається, чи йому й далі допитуватися, і вирішує, що краще не треба. Дорогою до гардеробної каже:

— Вони грають у шпигунів, проте мені здається, вони шукають іще одну дитину, що загубилася.

Погляд веселої цікавості зникає з обличчя Генрі.

— Боже правий, — каже він.

— Вони приїхали та швидко поїхали. Тут немає дітей, містере… е-е… Лайден?