Розділ без назви (3)

— Дуже дякую, містере Векслер, — каже Генрі. — Я особисто оціню ваші зусилля.

— Та ну, — каже Піт, — я просто виконував свою роботу. Але якщо вам щось знадобиться після того, як ви закінчите, я до ваших послуг.

Виявляється, Піта Векслера можна приручити і без показу трусиків чи оголеного задка. Ребекка в захваті. Генрі Лайден, незалежно від того, зрячий він чи ні, їй подобався. Це без жодного сумніву — найкраща людська істота, з якою їй доводилось коли-небудь зустрічатись за двадцять шість років свого існування на планеті Земля. І не має значення, який у нього одяг, — і де лише беруться такі чоловіки?

— Ви справді думаєте, що маленький хлопчик міг зникнути з тротуару сьогодні вдень перед входом сюди? — запитує Генрі.

— Що? — запитує Ребекка.

— Мені так здається, — каже Піт.

— Що? — Ребекка запитує знову, цього разу Піта Векслера, а не Генрі: — Що ти таке кажеш?

— Ну, він мене запитав, і я сказав йому, — виправдовується Піт, — і це все.

Ребекка закипає та підступає до нього, зробивши великий крок:

— Це сталося на нашому тротуарі? Ще одна дитина якраз перед нашою будівлею? І ти нічого не сказав мені або містерові Макстону?

— Та нічого було казати. — Піт намагається захиститися.

— Можливо, ти скажеш нам, що насправді сталося, — каже Генрі.

— Звичайно. Просто я виходив на вулицю покурити. — Хоча це не зовсім правда. Ставши перед вибором: пройти десять ярдів коридором «Маргаритки» до чоловічої кімнати, щоб викинути недопалок у туалет, чи пройти десять футів до вхідних дверей і кинути його на автостоянку — Піт розсудливо вирішив, що краще вийти надвір: — Тож я вийшов і побачив припаркований поліцейський автомобіль. Підійшов до огорожі, а там коп, молодий такий, здається, його звати Чіта чи якось так, вантажить цей велосипед, схоже, дитячий, у свій багажник. І ще щось, проте я не зміг розібрати, що саме, оскільки то було щось маленьке. Після цього він витяг крейду з бардачка, повернувся і зробив хрестоподібні позначки на тротуарі.

— Ти з ним говорив? — допитується Ребекка. — Ти запитав, що він робить?

— Міс Вілас, я не розмовляю з копами без нагальної на те потреби, розумієте? Чіта мене навіть не побачив. Він би все одно мені нічого не сказав. До того ж з його виду можна було прочитати: «Господи, сподіваюсь, я доберуся до нужника швидше, ніж навалю в штани», — чи щось таке.

— І він поїхав?

— Саме так. А через двадцять хвилин приїхали два інші копи.

Ребекка підводить обидві руки, заплющує очі та стискає лоб кінчиками пальців, надаючи таким чином Піту Векслеру чудову нагоду, яку він аж ніяк не проґавив, помилуватися формами під її блузкою. Порівняно із сідницями, це не таке яскраве видовище, але теж може бути, достоту може бути. Побачене батьком Еббі — «буфери» Ребекки Вілас, які напинали сукню, — це неначе багаття у холодну погоду. Вони більші, ніж він думав, оскільки в неї струнка фігура, і знаєте що? Коли вона підвела руки, її «буфери» також піднялись! Якби він знав, що вона подарує йому таке шоу, він би розповів їй про Чіту і велосипед, щойно побачив.

— Гаразд, добре, — каже вона, досі стискаючи голову кінчиками пальців.

Вона здіймає підборіддя, зосередившись, супиться і на мить стає схожою на постамент.