Розділ без назви (3)

Евер оглядається навколо. В одній із задніх кабінок двоє чоловіків п’ють пиво. У холі портьє говорить телефоном. У самому ж барі взагалі нікого немає, окрім цих двох хлопців: одного — спокійного і стрункого, другого — товстого та спітнілого, у якого от-от іскри з очей посипляться.

— Нікого, сер.

— Тут немає… леді? — Він ледь не сказав жайворонка. «Тут немає жайворонка?»

— Ні.

— Слухай сюди, — каже Пенніман, а Генрі задумується, що він в житті не чув, щоб хтось звучав так не схоже на Літтла Річарда Пеннімана. Цей тип біліший, ніж Мобі Дік… і, мабуть, тієї ж комплекції. — Нам іще багато чого треба обговорити. — Але насправді звучить це так: «Теба обоворити». — Хіба, що — «Гіба» — ти намагаєшся дати мені зрозуміти, що тобі це не цікаво. — «Але такого не може бути нізащо у світі, — каже голос Пеннімана, який Генрі Лайден чує своїми досвідченими вухами. — Йдеться про грошовий верстат у твоїй вітальні, любий, твій власний банкомат. Від такого просто неможливо відмовитися».

— Ніку, ти не відчуваєш запаху парфумів? Щось дуже легке і старомодне? Мабуть, «Мій гріх»?

Слабка рука падає на плече Генрі, неначе грілка.

— Гріхом, старий друже, було б відмовитися випити зі мною ще по чарці. Навіть сліпому очевидно, щ…

— Раджу тобі забрати від нього руку, — каже Евер, і, схоже, вуха Пеннімана не такі вже й глухі до таких нюансів, бо рука одразу ж покидає плече Генрі.

Тоді інша рука лягає на те ж місце, але трохи вище, вона торкається задньої частини шиї Генрі і холодно пестить, проводячи по ній вгору-вниз. Генрі затамовує подих. Він відчуває запах парфумів. Зазвичай аромати зникають після певного періоду впливу, оскільки рецептори, які їх вловлюють, тимчасово притуплюються. Але не цього разу. Не цей запах.

— Ви не відчуваєте парфумів? — Генрі, можна сказати, благає.

Дотики руки на його шиї він може розцінити як тактильні галюцинації, але ніс ніколи не підводив його. У будь-якому разі, до цього моменту.

— Вибачте, — каже Евер. — Я відчуваю запах пива… горішків… джину, яким несе від цього чоловіка, його лосьйону після гоління…

Генрі киває. Вогні, що над барною стійкою, прослизають крізь темні лінзи його сонцезахисних окулярів, коли він витончено зісковзує зі свого стільця.

— Думаю, ти хочеш ще одну чарочку, мій друже, — каже Пенніман тоном, який він, безсумнівно, вважає ввічливо погрозливим. — Ще одна чарка, щоб урочисто відзначити укладання угоди, і я відвезу тебе додому на своєму «Лексусі».

Генрі відчуває запах парфумів дружини. Він у цьому впевнений і, здається, відчуває дотик її руки на своїй шиї. Раптом він згадує худорлявого Морріса Роузена — Морріса, який хотів, щоб той послухав «Куди зникло наше кохання» в інтерпретації «Брудної сперми». І звичайно ж, щоб Генрі увімкнув його у програмі Вісконсинського Щура. Морріса Роузена, який має більше порядності в одному зі своїх пальців з обгризеним нігтем, ніж цей здоровань у всьому тілі.

Він кладе руку на передпліччя Пеннімана. Посміхається в обличчя Пеннімана, не бачачи його, і відчуває ослаблі м’язи під своєю долонею. Пенніман вирішує, що Генрі хоче прийняти його пропозицію. Знову вирішує.

— Візьми мою чарку, — мило каже Генрі, — додай свою чарку і встроми їх у свій товстий прищавий зад. А якщо тобі знадобиться щось, щоб вони звідти не випадали, то чому б тобі не взяти свою роботу і не заткнути її слідом за ними.

Генрі повертається і жваво крокує до дверей, як завжди, чудово орієнтуючись і тримаючи одну руку перед собою для безпеки. Нік Евер вибухає шквалом оплесків, але Генрі це вже ледь чує, а Пеннімана він узагалі вже стер зі своєї пам’яті. Єдине, що його непокоїть, — це запах парфумів «Мій гріх», який трохи притуплюється, коли він виходить на післяобідню спеку… але хіба не любовне зітхання він чує поруч із лівим вухом? Його дружина так само зітхала перед тим, як заснути після їхніх любовних ігор? Його Роуді? Його Жайворонок?

— Агов, таксі! — кличе він з тротуару під дашком.