Розділ без назви (3)

— Поспішай… поспішай сюди. Воно… вкусило мене. Я відчуваю його там. Схоже на кислоту.

— Тримайся, Мишеня, — каже Джек. Він тримає слухавку блідими як смерть пальцями. Він дивується, що від такого сильного стискання не тріснув корпус. — Я їду так швидко, як тільки можу.

— Краще приїдь. Інші… вже забули. Але не я. — Мишеня хихоче — це незбагненно жахливий звук, неначе подих з розритої могили. — У мене є сироватка пам’яті. Воно їсть мене… з’їдає живцем… але я все пам’ятаю.

Чується шарудіння, очевидно, телефон знову переходить в інші руки, а тоді новий голос говорить. Жіночий. Джек припускає, це Ведмедиця.

— Ви сказали їм туди поїхати, — каже вона. — Ви довели до цього. Тож тепер не можете це так залишити.

Він чує клацання в слухавці. Джек кидає мобільний на сидіння, і думає, що, можливо, сімдесят — це не так уже й багато.

Через кілька хвилин (Джеку вони здаються вічністю) він щулиться через відблиски сонця від річки Тамарак. Звідси він майже бачить свій будинок і будинок Генрі.

Генрі.

Він злегка постукує великим пальцем по нагрудній кишені і чує деренчання касети, яку взяв із програвача в кабінеті Шпіґельмана. На те немає вагомих причин, щоб заїжджати зараз до Генрі; враховуючи те, що йому сказав вчора Поттер, і те, що говорить Мишеня сьогодні, цей запис і запис дзвінка з «911» лишень запасні елементи. Крім того, він має поспішати на Нейлгауз-роу. Поїзд відправляється, і, здається, Мишеня один із його пасажирів.

Та все ж…

— Я хвилююсь за нього, — м’яко каже Джек. — Навіть сліпому очевидно, що я хвилююсь за Генрі.

Яскраве літнє сонце пливе по передвечірній половині неба, відбивається в річці й поширює мерехтливе світло, яке танцює на його обличчі. Щораз, як світло зустрічається з його очима, вони, здається, горять.

Але Джек має зараз хвилюватися не за Генрі. У нього погане передчуття щодо всіх його нових друзів і знайомих у Френч Лендінґу — від Дейла Ґілбертсона і Фреда Маршалла до таких епізодичних у його житті постатей, як старий Сімі Маккей, літній джентльмен, котрий заробляє чищенням взуття біля публічної бібліотеки, і Ардіс Уолкер, який має старий магазинчик з продажу наживки. В його уяві всі ці люди створені зі скла. Якщо Рибак зачепить їх, вони розіб’ються на порох. Проте його зараз непокоїть не Рибак.

«Це лишень розслідування, — нагадує він собі. — Незважаючи на те, що в справі постають Території, це все одно тільки розслідування, до того ж не перше, коли все починає здаватись занадто великим, а тіні — надто довгими».

Воно ж бо так, але зазвичай це викривлене бачення припиняється, щойно він знаходить ключ до розв’язки. Цього разу все гірше, набагато гірше. І він також знає чому. Довга тінь Рибака називається Маншан, одвічний шукач талантів з якоїсь іншої площини існування. Але і це ще не все, тому що містер Маншан також відкидає тінь. Червону.

— Аббала, — бурмоче Джек, — Аббала-дун, містер Маншан і ворон Ґорґ — три давніх друга, які прогулюються разом нічним берегом Плутона. Чомусь це нагадує йому Моржа і Теслю з «Аліси». Кого вони взяли із собою на прогулянку під місячним сяйвом? Молюска? Мідій? Прокляття, Джек ніяк не може згадати, хоча один рядок виринає і говорить в пам’яті голосом матері: «Валрус каже: “Настав час поговорити нам про вас”».

Аббала, імовірно, перебуває у своєму дворі (та частина його, яка не ув’язнена в Темній Вежі, про яку говорив Спіді), проте Рибак і Маншан можуть бути будь-де. Вони знають, що Джек Сойєр втрутився? Звичайно, що так. На сьогоднішній день це загальновідомий факт. Можуть вони спробувати затримати його, заподіявши щось мерзенне одному з його друзів? Наприклад, сліпому коментатору спортивних новин, металісту і джазмену?

Так, справді. І тепер, мабуть, через те, що він зосередився на цьому, знову відчуває неприємні імпульси, що надходять від південно-західного ландшафту. Щось схоже він відчував, перестрибуючи вперше в дорослому житті. Коли дорога звертає на південний схід, він ледь не пропускає поворот. Тоді, коли його «Рем» знову звертає на південний захід, отруйна пульсація набуває попередньої сили, б’є в голову, неначе напад мігрені.

«Це ти відчуваєш Чорний Дім, але це не зовсім дім, не справжній дім. Це діра, проточена черв’яком у яблуці існування, яка веде вниз, до Палаючих земель. Це двері. Можливо, вони були лише трохи прочинені до сьогоднішнього дня, до того, як Шнобель зі своїми друзями приїхали туди, але тепер вони розчахнуті, і вогонь у печі розгорівся. Тая потрібно врятувати, так… але також потрібно зачинити двері. Невідомо, яке злобне створіння може вийти з них».

Джек різко звертає свій «Рем» на Тамарак-роуд. Шини вищать. Його ремінь безпеки блокується, на мить йому здається, що пікап може перевернутися. Проте він далі мчить до Норвей Веллі-роуд. Мишеня має ще трохи потерпіти; він не збирається залишати Генрі самого. Його друг ще не знає, але на нього чекає невеличка подорож на Нейлгауз-роу. Аж доки ця ситуація не стабілізується, Джеку здається, що було б зараз досить доречно працювати в парі.