Розділ без назви (3)

— Сюди, друже, ти що сліпий?

— Як кажан, — погоджується Генрі і йде на звук голосу.

Він поїде додому, закине ноги, вип’є склянку чаю, а тоді послухає ту кляту плівку з записом дзвінка на «911». Можливо, невиконана робота стала причиною його нервування і трепоту, оскільки він знає, що має сидіти в темряві і слухати голос канібала-дітовбивці. Швидше за все, так і є, інакше чому б йому боятися свого Жайворонка? Навіть якби вона повернулась і ходила слідом за ним, то точно переслідувала б з любов’ю.

Хіба ні?

«Так», — думає він і опускається на заднє сидіння задушливого таксі.

— Куди, друже?

— Норвей Веллі-роуд, — каже Генрі. — Білий дім із синьою окантовкою, стоїть осторонь від дороги. Ви побачите його майже одразу, щойно перетнемо річку. — Генрі відкидається на сидіння і повертає стривожене обличчя до вікна.

Френч Лендінґ здається йому сьогодні, на диво… пригніченим. Неначе щось зісковзує і зісковзує, здається, от-от дійде до крайньої межі і, впавши зі столу, розлетиться підлогою на дрібні друзки.

«Скажімо, вона повернулася. Скажімо, так і є. Якщо вона прийшла з любов’ю, то чому запах її парфумів так бентежить його? Можна навіть сказати, спричиняє огиду? І чому її дотик (її уявний дотик, — переконує він сам себе) такий неприємний?

Чому її дотик такий холодний?»

Після сліпучого денного світла у вітальні халупи Шнобеля так темно, що спершу Джек нічого не може розібрати. Тоді, коли його очі трохи звикають, він бачить чому: ковдрами — очевидно, складеними вдвоє — завішано обидва вікна вітальні, а двері, які, швидше за все, ведуть до кухні, зачинені.

— Він не може виносити світла, — каже Шнобель, стишивши голос так, щоб той не донісся до дальної стіни кімнати, де на дивані лежить чоловік. Хтось стоїть на колінах поруч із ним.

— Можливо, собака, який його вкусив, був скаженим, — каже Джек, хоча й сам у це не вірить.

Шнобель рішуче хитає головою.

— Це не фобія, Док каже, що це щось фізіологічне. Коли світло падає на нього, його шкіра починає плавитися. Ти коли-небудь чув про таке?

— Ні. — Також Джек ніколи не відчував такого дивного смороду, який насичав кімнату.

Чується гудіння кількох настільних вентиляторів, і він відчуває потік повітря, але сморід надто стійкий, щоб рухатися. Запах зіпсованого м’яса — омертвіння рваної плоті — знайомий Джеку запах. Але він вчуває й інший аромат, що поєднує запах крові, ритуальних квітів і випорожнень. Він із зусиллям намагається затамувати блювотний рефлекс. Шнобель дивиться на нього зі співчуттям.

— Так, поганий, я знаю. Але це як у мавпятнику в зоопарку — через якийсь час звикаєш.

Відчиняються двері, що ведуть до іншої кімнати. Заходить охайна жінка з білявим волоссям до плечей. Вона несе миску. Коли світло падає на Мишеня, той кричить. Це страшенно хрипкий звук, неначе легені людини почали перетворюватись на рідину. Щось — можливо, дим, можливо, пара — починає здійматись над шкірою його лоба.

— Тримайся, Мишеня, — каже чоловік, що стоїть на колінах.