Розділ без назви (3)

— Ми маємо розповісти про це людям, — поступово колишній вогонь повертається до очей Венделла.

Треба розповісти людям. Він і розповість! Господи, та це ж і є його робота! Він розповідає людям.

— Так, — каже молодий містер Еванс, він не захопився цією ідеєю настільки, як Венделл — йому бракує Венделлової запальної цілеспрямованості, — але є одна особа, якій він скаже обов’язково. Одна особа, яка заслуговує на розраду в години своєї самотності, оскільки вона залишилась сама на її власній Оливковій горі. Одній особі, котра впиватиметься інформацією про злого Сойєра, як «живою водою».

— Таку манеру поведінки не можна замовчувати.

— Аж ніяк, — погоджується молодий містер Еванс, — нізащо.

Щойно Джек устиг від’їхати від воріт лютеранської лікарні Френч Лендінґа, як почув щебетання свого мобільного. Він думає зупинитись і відповісти на дзвінок, але чує звук моторів пожежних машин, що наближаються, тож вирішує ризикнути і один раз поговорити, їдучи за кермом. Він хоче виїхати звідси, доки не з’явилася місцева пожежна бригада, яка може значно сповільнити рух.

Він розтуляє маленький «Нокіа»:

— Сойєр.

— Де ти, в біса, є? — волає Шнобель Сент-Пір. — Господи, я вже ледь не видавив кнопку повторного набору номера!

— Я був… — Але він аж ніяк не може закінчити, щоб не відійти далеко від правди. Чи може. — Думаю, я був у одній з мертвих зон, де немає покриття.

— Чуваче, давай, без цих мудрих слів. Підводь свій зад і мерщій сюди. Адреса: Нейлгауз-роу, 1, це окружна дорога Оо, на південь від Чейз-стрит. Коричневий двоповерховий будинок жовто-зеленого відтінку.

— Я знайду, — каже Джек, і ще сильніше тисне на педаль газу. — Я вже в дорозі.

— Де ти саме?

— Досі в Ардені, але скоро буду. Я приїду десь за півгодини.

— Дідько! — Джек чує тривожний стукіт від удару, від того, що десь на Нейлгауз-роу Шнобель гримнув кулаком по чомусь, імовірно, по найближчій стіні. — Та що з тобою, чорт забирай? Мишеня згасає і дуже швидко. Ми робимо все, що можемо, — ті з нас, хто досі тут, — але він згасає. — Шнобель важко дихає, і Джеку здається, він мало не плаче. Непокоїть лишень думка, що Арманд Сент-Пір у такому стані. Джек дивиться на спідометр: стрілка сягає поділки сімдесят, — і трохи відпускає педаль. Він не допоможе нікому, якщо розіб’ється в автокатастрофі дорогою між Арденом і Централією.

— Що означає: «Ті з нас, хто досі тут»?

— Не зважай, просто негайно тягни свою дупу сюди, якщо хочеш поговорити з Мишеням. Він-бо точно хоче поговорити з тобою, оскільки постійно повторює твоє ім’я, — Шнобель стишує голос, — у проміжках між сильним ревінням. Док робить усе, що може, Ведмедиця і я теж, але ми тут безпорадні.

— Кажи йому, нехай тримається, — каже Джек.

— До біса все це. Сам кажи.

Джек чує гуркіт, слабкий, приглушений шум голосів. Тоді зовсім інший голос, який навіть важко назвати людським, говорить йому в вухо.