Розділ без назви (3)

— Спробуйте, — каже Джек.

— Гаразд, — каже Фред. Він зчіпляє пальці й схиляє голову, тоді знову підводить погляд, і його очі вразливі, як у немовляти. — Ах-х-х… я не знаю, з чого почати. Гаразд, просто скажу. Мені закрадається думка, що Джуді щось знає. У будь-якому разі, я хочу так думати. З іншого боку — боюсь, що це самообман, і я вірю в це, лише щоб переконати себе, що їй краще, що вона більше не божевільна. Але я хочу вірити в це. Любий мій, дуже хочу.

— Повірте мені, вона справді знає щось. — Дивне відчуття, спричинене опопанакс, стихає, перш ніж він підтверджує цю теорію.

— Щось, чого вона навіть сама не розуміє, — каже Фред. — Ви пам’ятаєте, вона дізналась, що Тай зник, ще до того, як я їй про це сказав.

Він кидає сповнений болю погляд на Джека й відходить. Він стукає кулаками один об одний і дивиться в землю. Йому треба подолати ще один внутрішній бар’єр, щоб пояснити свою дилему.

— Гаразд, послухайте. Ви маєте ще зрозуміти щось про Джуді. Вона особлива. Так, багато чоловіків сказали б, що їхня дружина особлива, але Джуді особлива по-особливому. Перш за все, вона неймовірно вродлива, але я не про це. Також вона надзвичайно відважна, але і це не те. Вона неначе пов’язана з чимось, про що решта навіть не здогадуються. Але хіба таке може бути? Хіба це не безумство? Можливо, коли ти божеволієш, то спершу несамовито б’єшся, а тоді вдаєшся до істерики, а тоді ти стаєш надто нестямним, щоб битися, заспокоюєшся і змиряєшся. Я маю поговорити з її лікарем, бо це крає мені душу.

— Що вона говорить? Вона пояснює, чому вона стала набагато спокійнішою?

Очі Фреда Маршалла спалахують і дивляться на Джека.

— Ну, лише одну річ: здається Джуді думає, що Тай досі живий і ви єдиний, хто може його знайти.

— Гаразд, — каже Джек, не бажаючи більше нічого казати, доки не поговорить із Джуді. — Скажіть, Джуді коли-небудь згадувала когось зі своїх знайомих, наприклад, кузена чи давнього друга, хто, на її думку, міг викрасти Тая.

Його теорія здається не такою переконливою, як звучала в ексцентричній кухні Генрі Лайдена; після відповіді Фреда Маршалла впевненість щодо неї зменшується.

— Ні, хіба що Багряний Король, Ґорґ або Аббала. Усе, що можу сказати, — Джуді думає, що вона щось бачить, і хоча в цьому немає сенсу, я щиро вірю, що так і є.

Ці слова про світ, у якому Джек знайшов кепку хлопчика з написом «Брюерс», пробили його, мов списом.

— Вона бачить, де Тайлер.

— Якби в мене не закрадалася думка, що це, вірогідно, правда, я б з’їхав з глузду просто тут і зараз, — каже Фред. — У мене й так, здається, скоро дах поїде.

— Давайте поїдемо, поговоримо з вашою дружиною.

Ззовні лютеранська лікарня округу Френч нагадує божевільню дев’ятнадцятого століття на півночі Англії: брудно-червоні цегляні стіни з почорнілими контрфорсами, шпилястими арками, загостреними дахами і такими ж гострими наконечниками, випуклими вежами, малесенькими вікнами і довжелезним брудним фасадом. Розташована величезна будівля в парковій зоні серед густих дубів на західному кордоні з Арденом. Аскетична готична споруда має зловісний і безжальний вигляд. Джеку навіть здається, що чує пронизливу музику органа з фільмів Вінсента Прайса.

Вони проходять крізь вузькі гостроверхі дерев’яні двері і заходять до привітного вестибюлю, посеред якого за столом сидить знуджений чоловік, одягнений у форму, котрий скеровує відвідувачів до ліфту. У вітрині сувенірного магазину — м’які іграшки та букетики квітів. Під’єднані до крапельниць пацієнти в халатах разом із членами своїх родин сидять за хаотично розставленими столами. Інші вмостилися на стільцях, що підпирають стіни. Два лікарі в білих халатах радяться в кутку. Дві запорошені вишукані люстри високо над головою розсіюють м’яке приглушене світло, що на мить, здається, золотить розкішні голівки лілій, які вишикувались у високих вазах поруч із входом до сувенірної крамниці.

— Йой, усередині ще краще, ніж надворі, — промовляє Джек.

— Певною мірою, так, — каже Фред.