Розділ «Конор Костик ЕПІК»

Віз зупинився, бо дорогу, подзенькуючи дзвіночками, перетинала отара кіз.

— Еріку, не псуй нам усе, — протяжно сказала Сігрид. Тепер, коли їй не треба було триматися за віз, вона руками розвіяла його песимізм. — Ніхто за межами Майклгарда багато років не мав таких успіхів.

Сонце тільки-но почало червоніти, як віз, похитуючись, перебрався через останній пагорб. Жовтогаряче й брунатне світло заливало оливкові сади навколо їхніх хат. Ще трохи — і Ерік зайде в кухню й розповідатиме батькові-матері все про турнір. Йому хотілося їсти, й він сподівався святкової вечері. Навіть якщо вже повечеряли, вони однаково посидять разом з ним і послухають про денні змагання.

— Дивно, — озвався Рольфсон. — Що там Фрея робить на покрівлі?

Сидячи, Ерік бачив жовтий відблиск від леза сокири, якою мати з силою щось рубала поряд із сонячною панеллю.

— Що, вже зламалася? — спохмурнів Б’єрн. — От не щастить.

Після наступного удару сипонули іскри, потім почувся скреготливий стогін, панель ковзнула покрівлею вниз, і зграйка переляканих шпаків, спурхнувши, полетіла до моря.

Ще один сліпучий помах сокирою, знову сніп іскор, і панель підповзла до краю стріхи, позаду тяглися кабелі.

Ерік вискочив з воза й побіг. Щось негаразд.

— Еріку! — гукнула Інгеборг, але він навіть не озирнувся.

Помчавши поміж дерев, перебігаючи поглядом од дороги попереду до матері на покрівлі, що підняла сокиру для останнього удару, Ерік був ще далеко, як долиною покотився луною гуркіт. Тисячі скляних пляшок, розбитих одночасно, ніколи б не дзенькнули з такою силою. Не створили вони б і враження, ніби щось розбивається на друзки, ніби небо раптом напнулося й репнуло. А мати на покрівлі впала долілиць, затулила голову руками й заридала.

— Мамо! Мамо! — заскочив Ерік на подвір’я, всіяне тепер грубими скалками темного скла, великі шматки тріщали та порскали під його ногами, поки він обережно ступав по них, відчуваючи, як вони ковзають і скрегочуть по камінню.

— Мамо, що це? — хапав повітря Ерік, схопившись рукою за бік і піднявши голову, щоб бачити матір.

— Ненавиджу її! І чого я хотіла мати нову панель? — кричала і плакала вона. — 3 батьком біда. Його забрали й пошлють у вигнання. Я знала це. Мені ніколи не треба було казати, щоб він грав за нас. Я знала, що ризик величезний.

Під’їхав віз. Усі мовчали, повільно переводячи погляд з покрівлі на землю, де Ерік стояв, немов на краю моря чорної криги, розчавленої та розбитої, коли окремі крижини наповзають одна на одну. Ерік не мав сили дивитися на стривожені та збентежені обличчя сусідів, тож без ніякого жесту й жодного слова забіг до хати.

Минуло чимало часу, перше ніж мати з червоними, заплаканими очима спустилася в кухню. Вони обоє прикипіли очима до хирного вогню у плиті й уникали дивитись одне на одного.

— Мамо, що сталося? Де батько?

— По дорозі на острів Рофтиг.

— Це ж острів для вигнанців, — здивувався Ерік. — За що його?

— Давним-давно, коли ми обоє навчалися в університеті, він ударив людину.