— Охо-хо-хо, гладенькі дороги! Яка насолода тебе чекає! — намагалася кепкувати з BE його сестра Сігрид, проте він був незворушний.
— Авжеж. Я думатиму, як ви сидите на труському возі, тоді як ми з Б’єрном гасатимемо на блискучих ротоциклах. Можливо, з парочкою дівчат на задніх сидіннях, га? — BE підморгнув Б’єрнові, той усміхнувся, однак не заохочував BE жартувати далі; такі жарти бентежили його.
— Ти думаєш, у Майклгарді ще є ротоцикли? — запитав Ерік.
— Звісно, є, це, безперечно, звичайне спорядження для студентів, — заплющив очі BE, насолоджуючись уявними картинами.
— Я колись бачив один, — озирнувся Рольфсон через плече.
— Тату, справді? — випростався Б’єрн. — І який він? Він хоч їздив?
— Так, — кивнув Рольфсон. — І дуже швидко. Треба бути обережним, щоб не опинитися в нього на дорозі, коли він мчить. Низенький такий. Голова водія доходила мені десь до пояса.
— Оце справжня техніка. Сподіваюся, ми потрапимо до Майклгарда й побачимо їх, — мовив Б’єрн, осяваючи всіх щирою, простодушною усмішкою.
— Якщо заробимо місця. Ганьба, що ми не здобули ще однієї перемоги, тоді б нам дісталися обов’язкові місця, — зауважив Ерік, намагаючись, щоб друзі не тішилися надто високими сподіваннями.
Віз зупинився, бо дорогу, подзенькуючи дзвіночками, перетинала отара кіз.
— Еріку, не псуй нам усе, — протяжно сказала Сігрид. Тепер, коли їй не треба було триматися за віз, вона руками розвіяла його песимізм. — Ніхто за межами Майклгарда багато років не мав таких успіхів.
Сонце тільки-но почало червоніти, як віз, похитуючись, перебрався через останній пагорб. Жовтогаряче й брунатне світло заливало оливкові сади навколо їхніх хат. Ще трохи — і Ерік зайде в кухню й розповідатиме батькові-матері все про турнір. Йому хотілося їсти, й він сподівався святкової вечері. Навіть якщо вже повечеряли, вони однаково посидять разом з ним і послухають про денні змагання.
— Дивно, — озвався Рольфсон. — Що там Фрея робить на покрівлі?
Сидячи, Ерік бачив жовтий відблиск від леза сокири, якою мати з силою щось рубала поряд із сонячною панеллю.
— Що, вже зламалася? — спохмурнів Б’єрн. — От не щастить.
Після наступного удару сипонули іскри, потім почувся скреготливий стогін, панель ковзнула покрівлею вниз, і зграйка переляканих шпаків, спурхнувши, полетіла до моря.
Ще один сліпучий помах сокирою, знову сніп іскор, і панель підповзла до краю стріхи, позаду тяглися кабелі.
Ерік вискочив з воза й побіг. Щось негаразд.
— Еріку! — гукнула Інгеборг, але він навіть не озирнувся.
Помчавши поміж дерев, перебігаючи поглядом од дороги попереду до матері на покрівлі, що підняла сокиру для останнього удару, Ерік був ще далеко, як долиною покотився луною гуркіт. Тисячі скляних пляшок, розбитих одночасно, ніколи б не дзенькнули з такою силою. Не створили вони б і враження, ніби щось розбивається на друзки, ніби небо раптом напнулося й репнуло. А мати на покрівлі впала долілиць, затулила голову руками й заридала.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Епік» автора Конор Костик на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Конор Костик ЕПІК“ на сторінці 43. Приємного читання.
TextBook