Розділ «Над сонячним Ядраном»

— У нас же є риба, яку тобі дав Іво.

— Це правда! А... що буде, коли з’їмо рибу?

— Завтра підемо полювати на носорога. Ти казав, що любиш паштет із того звіра?

— Не паштет, а серце. І не я, а негри з берегів Лімпопо.

Дядечко глибше насунув капелюха і випустив цілу хмару диму.

— Уяви собі, що ти опинився в самісінькому центрі Сахари. Скажімо, літак розбився в пустелі, а ми чудом уціліли. У нас немає ні їжі, ні води...

Я уявив собі, і вмить мене обдало жаром.

— В такому разі ми простуємо до найближчої оази,— сказав я.

— Ба, до найближчої оази сімсот сімдесят сім миль.

— Чому саме сімсот сімдесят сім?

— Бо я люблю сімки, і не перебивай. Отож ми без харчів і без води, а кругом — нічогісінько, тільки пісок та похмурі скелі.

— І рикають леви...

— Ми серед такої пустелі, де немає навіть левів. Нема ні чого, розумієш?.. Що б ти тоді зробив?

— Напевне, з’їв би вас, дядечку.

— О, будь ласка, вилізло шило з мішка! Навіть зі мною не поділився б.

— О, будь ласка! — вигукнув я сміючись. — Останнє слово, дядечку, завжди належить вам.

— Коли б ти мене з’їв, то, на жаль, мусив би чимось запити. Отже, що б ти зробив?

— Дійшов би до найближчого джерела.

— Людино добра, ти ж знаєш, що джерело — в оазі, а до оази сотні миль.

— Чекав би, поки мене знайде караван бедуїнів.