Розділ «Над сонячним Ядраном»

— Жди з моря погоди! Бедуїни мандрують іншими шляхами.

— В такому разі довелося б загинути.

— Так. Та ще й із смертельним гріхом на душі, бо з’їв свого власного дядечка. Який з того висновок?

— Що не треба їсти дядечків у пустелі!

— І ще який?

— Не знаю.

— А такий, — засміявся дядечко, — що коли ми не в Сахарі, то нема чого журитися. Ми — найбагатші люди в світі. У нас є дах над головою, оливковий гай, море, затока, сонце і чисте сумління, бо ми не з’їли один одного. Розумієш? І, прошу тебе, не мороч мені голови! А по секрету скажу тобі, що коли спаде спека, ми поїдемо до Будви купувати харчі.

— За що?

— Як це — за що? Трохи ще лишилося грошей за годинника. Запроси тільки своїх любих товаришів. Поїдемо всі їсти морозиво.

5

Побачивши нашого трудягу-мамута, Геля розпачливо скрикнула:

— Пробач, Марціне, але чи ця штука доїде до Будви?

— Не журися, «ця штука» — останній крик моди. Ми проїхали нею понад дві тисячі кілометрів по горах, так що будь спокійна!

Як я вже згадував, Геля мала буйну уяву, тож одразу почала фантазувати по-своєму. Уявила собі, що ми — перші конструктори першого автомобіля і вирушаємо на перше випробування його.

— Хіба це не чудово! — гукнула вона.— Ти винайшов двигун внутрішнього згоряння, Іво — коробку передач, а я — диференціал. Уряд нагородить нас орденами і в «Пшекрою» надрукують інтерв’ю з нами. Аби тільки наша конструкція не розлетілася по дорозі.

— Нема чого боятися, солідна машина,— сказав Іво.

— Побачимо.

— Ти, певно, станеш колись інженером.

— Ні, — відповіла вона,— я мрію стати журналісткою і писати в газеті. Наприклад, репортажі про полювання на слонів, про життя славетних акторів або про вчених-атомників чи про космонавтів.

Так, треба визнати: Геля мала фантазію. Репортаж — і одразу про слонів, славнозвісних акторів, космонавтів... Я ж не важився мріяти навіть про пальми.