Розділ «Над сонячним Ядраном»

— Чого це ти такий смутний? — запитав дядечко.

— Бо впевнився, що не вмію до пуття пірнати.

— Навчишся! А тепер сідай їсти.

Коли я б навіть ліг, як то робили стародавні римляни, то й це мені не помогло б. Відчував, як мене нудить. А дядечко тим часом насипав у два судки супу, сів під товстим оливковим деревом і заходився трапезувати. Я з жахом дивився, як він уминає ту лемішку і апетитно облизується.

— Чого ти не їси? — спитав він, побачивши, що я задумався.

— Гаряче, — ухильно відказав я.

— Їж, бо як прохолоне, то буде не такий смачний.

Радше б він сказав, що суп затвердіє, як бетон, і тоді не здолаєш узяти його з судка. Але для годиться я почав дмухати, хукати і вдавати, що мені страшенно хочеться цього супу філософів. Тим часом дядечко облизував ложку.

— Ну як, смачно?

— Фантастично,— буркнув я крізь зуби.

Врешті набрався духу. Взяв зубами з ложки кілька зерняток рису. О диво! Та це не мулярський розчин і не бетон з рисом, а чудовий, найсмачніший суп, який я будь-коли їв.

— Вершина кулінарного мистецтва! На золоту медаль! — вигукнув я.— Ви, дядечку, справжній чародій. Як це ви зробили?

Дядечко глузливо примружив око.

— Саме зробилося. Я висипав усе в казанок, а божок — покровитель кухарів та волоцюг — зробив решту.

Відтоді я запідозрив, що дядечко уклав таємну угоду з магічними силами і продав ідолам свою душу.

4

Дядечко мав зв’язки з різними ідолами, навіть був з ними на «ти» і, я певен, у Варшаві частував їх пивом. Найкращі стосунки у нього були з божком волоцюг. Вони знали один одного, мов облуплені,— і не дивно, що ідол, осяяний знаком Польського туристського товариства, дбав про нього, як про свого молодшого брата, і не давав йому загинути. Зате з божком грошей та бюджету він був зовсім не в ладах. Видно, колись добряче насолив йому або наступив на мозолі, бо той мстився навіть тут, у Югославії.

Я думав про це й про всякі інші речі вже по обіді. Лежав у затінку під екзотичним деревом і дивився на затоку, а шлунок мій спокійно перетравлював суп філософів.

— Якщо не помиляюся, — озвався я знічев’я, — то цей суп — наша остання їжа.

Дядечко курив люльку. Капелюха насунув на лоба, а з-під капелюха випускав клуби диму. Скидався на пароплав, який крає води Тихого океану. Начебто й не чув мене. Але за хвилину пролунав його зичний голос: