Розділ «Край шумливих потоків»

— Хочу їсти,— сказав я, коли ми дісталися до табору.

— Чудово! — відповів дядечко.— Дома твоя мама скаржилася, що в тебе нема апетиту.

— Тепер я з’їв би й коня з копитами!

— То ще лучче. Це ж доказ того, що ти здоровий, що тобі йде на користь гірське повітря. На жаль, пестрюга ще не готова. Походи трохи — забудеш про голод.

Що було діяти? Пішов я глянути на славного нашого мамута. Він стояв собі край дороги і самою своєю присутністю глумився над красою природи. Аж дивно стало — отаким розвалиськом ми з Варшави доїхали до Чорногорії? Слово честі, це чудо, чорнокнижна магія, а магом-чудотворцем був, звісно, дядечко Леон. Це він якимись, йому тільки знаними способами, ухитрився вдихнути в нього життя і вичавити оті шістдесят кілометрів на годину. І хто б подумав, що ця археологічна знахідка ні сіло ні впало опиниться на висоті тисяча двісті метрів і тут сконає, — я ж бо й хвилинки не вірив, що мамут будь-коли звідси рушить.

Жаль мене огорнув, бо що інше може огорнути людину перед цим нещасним мотлохом?

Зненацька в лісі над шосе щось жахливо заревіло. Спершу я подумав, що то, може, поранений лев, але скоро збагнув свою помилку. Адже ми були в Чорногорії, а не в Лівії, Судані чи Кенії. Тим дивніше видалося мені це ревище. Поклав я собі розвідати, що воно таке.

І — душа в п’ятах — подерся навскіс по крутому схилу, всипаному камінням і де-не-де порослому карликовими буками.

Ревіння ставало щораз дужче, щораз жахливіше, немовби сто левів рикало в нубійській пустелі. Я власним вухам не вірив! А коли раптом почув ті несамовиті згуки у себе над самісінькою головою — був уже певен, що за мить стану віч-на-віч із страхітливим звіром.

На щастя, за мить виявилося: то не страхітливий звір, а премилий чорногорський віслюк. Стояв серед каміння і, задерши голову, ревів.

«Дикий осел», — подумав я. У якійсь книжці я читав, що на землі ще живуть осли в дикому стані і вони буцімто вельми небезпечні. Отож годі й сумніватися — переді мною представник тієї дикої породи.

Тим часом цей представник, забачивши мене, геть остовпів.

Коли б я мав ласо, то не моргнувши й оком, накинув би віслюкові на шию і одіслав би цей цікавий екземпляр до варшавського зоопарку. І про мене написали б в «Експресі»: «Марцін Цедро, учень сьомого класу, великодушно подарував нашому зоопаркові чудовий екземпляр дикого осла». Та ба, не було у мене ласо. Що я міг зробити? Лишалася тільки одна приємність: дивитися, вирячивши очі.

І ми дивились одне на одного, але скільки ж можна дивитися? Осел перший втратив терпець. Вишкірив жовті зуби та як зареве — мені аж мурашки по спині побігли!

І раптом появилась у мене чудова ідея. Збігаю я до табору і гукну на поміч дядечка Леона. А він уже дасть раду з цим чудовиськом. Піймає, потім зробить з нього смирне телятко. Взявши ноги на плечі, я щодуху кинувся по допомогу.

— Рятуйте! Дикий осел! — заволав я біля намету.

Дядечко сидів біля вогнища і щось чаклував.

— Не заважай, — буркнув. — Ти ж бачиш — я зайнятий!

— Їй-богу, дикий осел! — крикнув я.

— Що з тобою, Марцінку, чи не сонячний удар? У Європі ж немає диких ослів.