Розділ «Край шумливих потоків»

— Може, ще менший, — засміявся дядько.

— Менший од порошинки і зовсім невагомий.

— Це так і є.

— І... так почуваюсь, наче не розумію самого себе... Наче не знаю, хто я такий.

— Це тільки доказ того, що ти мислиш.

— І смішно,— затнувся я, — але в цю хвилину мені бачиться, що наші загублені гроші перед оцією незмірною просторінню — суща дрібничка.

— Філософ з тебе, хлопче! А тепер — на добраніч. Треба спати, бо завтра... — Він підвівся на лікті й пильно глянув на мене.— Ех, не думаймо про завтра! Завтра, напевно, буде гарний день.

2

Солодко прокидатися після такої ночі.

Якусь мить я не розумів, де я і що зі мною діється. Може, це мати будить мене до школи, а може, я в таємничій канадській пущі над Ведмежим Озером, де напередодні я з вірним індіянином полював на лосів.

Розплющив очі. Ждав, коли із смерекової пущі вирине вінець рогів прекрасного бика. Проте він не виринав. Натомість я побачив димучу люльку дядька Леона і вже знав, де я.

Окрім люльки, показався і весь дядечко: замислений, оброслий, очі втуплені в синю далину. На тлі гірського краєвиду він скидався на пустельника, який розмірковує над таємницею природи. І ця задума, треба визнати, була йому вельми до лиця.

Я голосно позіхнув. Дядечко отямився. Привітав мене щирим усміхом:

— Чудовий день. Я наче аж помолодшав років на двадцять!

Я хотів сказати, що теж помолодшав на двадцять, але спохватився, що коли б мені убуло стільки років, то довелося б іще шість років чекати до народження, а шкода, бо день і справді видався гарний. Отож я гукнув, що почуваю себе, мов теля, випущене на свіжу травицю, хоча не мав поняття, як може почувати себе теля в такому випадку.

Дядечко ж мав поняття, бо зареготався і сказав, що у нього є несподіванка для мене. Несподіванка була запашна й соковита. Ожина на сніданок! І просто з дядькового солом’яного бриля!

— Звідки ця чудова ожина? — спитав я.

— Ба! — засміявся дядечко. — Хто рано встає, тому бог дає... ожину.

— Я ще ніколи не їв такої соковитої і солодкої.

— Трошки вище, понад лісом, її повно. Розкішна, скажу тобі, Марцінку! От бачиш — не помремо з голоду. Але це ще не все. Я зробив нове відкриття. У нас буде найвишуканіший обід...