Розділ «Край шумливих потоків»

Дід був худий, костистий, жилуватий. Смагляве лице, посічене безліччю зморщок, чорні очі, орлиний ніс і сиве волосся, що вибивалося з-під виношеного капелюха. У відблисках вогню він скидався трохи на мару, а трохи на статую, і коли б не осел, якого дід і досі тримав за гриву, я подумав би, що то появився ворожбит із казки.

Я не мав уявлення, як треба поводитися в такій оказії. Але ж зі мною, на щастя, був дядечко Леон. Він поводився так, мовби цей старий чорногорець ходив разом з ним до школи, мовби вони сиділи на одній лаві й підказували один одному на уроках.

Отож дядечко широко розвів руки і привітав діда по-старопольському гостинно. Розмовляв з ним якоюсь незрозумілою мовою — трохи по-польському, трохи по-російському, може, навіть по-турецькому. Лихо його знає. Незбагненно, але факт: старий зрозумів його і небавом уже почував себе так, ніби завітав до знайомих на дружню розмову. Він приязно усміхався, а дядечко правив своєї: що віслюк — це наймиліша під сонцем істота і ми доглядали його, як свою дитину, йому бракувало тільки пташиного молока; що старий нагодився дуже вчасно, бо Бушин знидів би з туги і взагалі... Мав талант мій дядечко, що мав, то мав! За хвилину він зобразив сценку, як ми привели віслюка до водопою, і мало не розплакався, оповідаючи, як жадібно ослик пив воду.

Дід стояв геть зачарований. Тільки одно приказував:

— Я два дні шукав його... Два дні його шукав... а він, псяюха, втік од мене...

Оце так він приказував, слово честі, бо зрештою я дещо втямив.

Дядечко тим часом підвів горянина до багаття, посадовив на почесному місці і дав концерт польської гостинності. Такий уже він є, мій дядечко. Не зважав, що ми зазнали краху, сидимо без гроша й без надії на дальші мандри. Витяг із рюкзака рештки нашого харчу. Відкрив бляшанку гуляшу з телятини, розігрів над вогнем, десь на дні рюкзака викопав пляшку зубрівки, налив у алюмінієві кухлі і — чим хата багата.

Випили найперше за здоров’я Бушина, тоді за польсько-югославську дружбу, за польських партизанів і за югославських партизанів, і випили б, напевно, за здоров’я всіх партизанів на світі, якби стало зубрівки.

Старому повеселіли очі, дядечкові почервонів ніс, а мені вже під час тосту за польських партизанів захотілося спати, бо спекотливий день геть стомив мене.

Я чув іще, як вони співали польських і чорногорських народних пісень, а далі тільки шум потоку лунав мені у вухах та зорі кружляли надо мною, а може, то були іскри з багаття. Я заснув.

5

— Вставай, лінивий борсуче! Вставай, сонний байбаче! Ми йдемо у високогірний похід!

Я не знав, що зі мною сталося. Заснув біля багаття, а тепер зручно лежав на матраці, у спальному мішку, вилупивши баньки на чисте небо, що прозирало крізь гущавину гілок. Ще мить — і я побачив осла, який так і не став моїм Алі-Бабою, а коло нього — старого чорногорця.

— Дідусь запросив нас до себе! — гукав наді мною дядечко.— Вставай, бо скоро вирушаємо в гори, на полонину. Пізніше буде жарко.

Нова несподіванка! Ми лишилися без гроша, наш повіз геть розпадається, а дядечко рихтується у високогірний похід. Мені вельми сподобалась ця ідея. Я мріяв побувати колись у високих горах. А однак трохи побоювався. З чого ми житимемо? Хіба що на полонинах Синяєвіни росте манна, яку торік посіяв наш дбалий хазяїн віслюка.

Проте часу на роздуми не було. Коли вже дядечкові стукнуло щось у голову, то цьому не зарадиш. Я вискочив із спального мішка і зарепетував:

— Ур-р-ра! Ми йдемо в гори!

А луна відповіла мені:

«...ори...ори...ори...».

І знову стало чудово. І знову на нас чекали нові пригоди.