Розділ «Край шумливих потоків»

Далебі, дядечко надибав стадо оленів або диких кабанів. Цікаво тільки, як же він на них полюватиме. Адже рушниці у нас немає. Хіба що, уздрівши дядечка, якийсь прегарний олень очманіє і дасть упіймати себе на мотузок од намету! Хто міг те знати. Од дядечка не знаєш, чого й сподіватися.

А проте йшлося не про оленів чи якусь іншу звірину, бо після сніданку я спостеріг, що дядечко дістає з намету вудочки.

— Риба! — вигукнув я.

Дядечко притулив палець до губів, жестом наказуючи мовчати.

— Тс-с! Не репетуй, бо зурочиш.

Нарихтував дві вудочки і коробочку з мушками. Мушки були штучні, але геть схожі на живих.

— Як тобі подобаються? Їх виготовляє один наш кооператив. Скажу тобі — перший клас! Чи не найкращі в світі. Навіть канадці купують у нас ці мушки.

Через незайманий ліс ми пішли понад потоком угору. Брели по пояс у папороті. Ранок був холоднуватий, і роса важкими краплями висіла на траві. Я зразу добряче намок. А потім ми дерлися через камінне громаддя. Здоровенні каменюки лежали тут, навалені одна на одну, утворюючи величезні тороси. А поміж каміння росли кущі ожини, всипані чорними ягодами, і карликові смереки.

Ми йшли, може, з півгодини. І раптом опинилися на рівній місцині. Перед нами потік розливався в невелике озеро, а далі височіла прямовисна скеля з білим, пінявим водоспадом. Вода кипіла під скелею, у запінених вирах кольору зеленого скла; дрібненькі, мов курява, бризки її мінилися на сонці веселкою; а далі вири переходили в гладку глиб.

Ми зупинилися в затінку, на пласкій скелі, що звисала над урвищем. Я глянув униз. Безодня там була майже голуба і така прозора, що на гладкому камінні дна видніли дрібненькі стеблини водяного моху.

І раптом я здригнувся. Біля самісінького дна побачив три великі пестрюги. Вони стояли нерухомо проти течії, тільки хвости їхні ворушилися в холодній воді.

Мені хотілося крикнути з захвату, але дядечко схопив мене за плече й відтягнув од берега.

— Тс-с! — сикнув.

Він сів на скелі. Вийняв з брезентових чохлів вудочки, коробку з гачками. Хвилину ретельно вибирав мушки. Дістав маленьку, з вузенькими крильцями. Прив’язав її до жилки.

Рухи його були повільні, благоговійні і спокійні, але певні. Солом’яний бриль, у зубах — люлька. Слово честі, він мені дуже подобався.

Наладнувавши вудочку, він став скраю каменя, попустив з котушки жилку, розмахнувся і кинув мушку понад безоднею. Вона пролетіла в повітрі, потім торкнулася спокійної води.

Ждали ми недовго. Срібляста блискавка пронизала прозору воду, і до мушки зненацька вискочила величенька рибина. Круг поплавка завирувало, жилка напнулася, мов струна, дядько знов попустив її, а тоді вправно підсік.

— Є! — вигукнув я.

— Здорова, як дракон! — засміявся дядечко, і очі йому блищали, мов у дитини.— Здорова, як дракон! — повторив.— Беруть, Марцінку. Певно, ще не бачили вудочки.

Пестрюга не була б пестрюгою, коли б не намагалася зірватися з гачка. Упавши на скелю, вона звивалася, немов срібляста пружина.