Розділ «Край шумливих потоків»

Я схопився за голову, бо нічого іншого мені не лишалося робити.

— Машина підвела нас, за душею — ані гроша, а вам, дядечку, і в носі не свербить! Як можна загубити стільки грошей!

— Отож, — усміхнувся дядечко.— Я й сам дивуюся. Гроші в мене лежали в рюкзаку, в нейлоновій торбинці. Вчора, коли смеркало, я діставав мапу. Може, заразом вийняв і гроші...

— То ми ж пам’ятаємо, де ночували.

— Це байдуже. Якщо торбинка випала з кишені десь по дорозі, ми її все одно не знайдемо.

— А може, пощастить.

— Один шанс на сто. А до того ж, чим ми туди доїдемо? Чого ти ждеш? Пери, це тебе заспокоїть.

— У всякому разі треба повідомити міліцію,— сказав я, сердито тручи шкарпетки.

— Авжеж, — усміхнувся дядечко, — тільки де тут візьмеш ту міліцію.

Міліції на Синяєвіні не було, це факт. Зате були чудові ялиці, розлогі буки, смереки, запах живиці, шум трав та папороті, що хвилями здіймалися навколо, і краєвид, якого не можна забути. Під нами лежала глибока долина, далі йшли горбаті, лісисті хребти, а ще далі, на самому обрії, в блакитній імлі — пасмо голих вершин. Спочатку мені здавалося, що то хмари, пронизані сонячним промінням, та коли очі звикли до простору, я виразно побачив голі скелясті верховини з білими жилками снігу.

— Це Проклетиє,— задумливо мовив дядечко.— А отой найвищий шпиль, весь у снігу — Єзерця. Дві тисячі сімсот метрів. Я перевіряв на мапі. Глянь, який прегарний вид. Аж дух захоплює. Скажи, чи варто хвилюватися?

— Самими краєвидами не проживемо, — відповів я не так розсудливо, як уперто.

— Та тільки заради цього краєвиду варто було проїхати дві тисячі кілометрів.

— І загубити гроші...

— Ех...— зітхнув дядечко.— Я бачу, ти ще багато чого не розумієш. Помандруєш зі мною місяць, то, може, іншої заспіваєш.— І враз усміхнувся по-своєму, сердечно й безжурно: — До роботи! Праця — найлуччі ліки од усіх турбот і горя! Ставмо намет! Житимемо як первісні люди. Збирайся, хлопче, тут нема про що думати.

Дядечко підніс руки, закинув назад голову, і з грудей його вирвався крик захоплення. Коли б на ньому не було тикових штанів, я б поклявся, що то печерний мешканець, який вирушає полювати на тура чи іншого крупного звіра.

Бо дядечко Леон то був дядечко, і другого такого не знайдеш у Польщі, ба, може, навіть у всьому світі! Високий, кремезний, мов атлет, і водночас лагідний, як дитина. Обличчя у нього було наче у Робінзона Крузо, коли той кілька місяців прожив на безлюдному острові: засмагле, свіже, заросле аж по самі очі рудою щетиною. Очі невеликі, але бистрі, зате ніс здоровенний і трохи схожий на баклажан. І коротенько — їжачком — підстрижене волосся, ніби щітка до натирання підлоги. Одним словом — дядько Леон, рідний брат моєї мами і наймиліша в світі людина.

Стидно, що я так дорікав за ті загублені гроші. Він узяв мене в цю чудову подорож із Варшави, так витрачався на мене, а я тут мудрував.

— Нема про що думати, — повторив я за дядьком. — Хай йому грець, от і все! — плюнув я на дев’яносто тисяч з такою огидливістю, мовби то — крадені гроші.

— От і полегшало тобі,— засміявся дядечко.