Розділ «Край шумливих потоків»

Витягли того човна за допомогою крана, поставленого на невелике судно. І зараз же — неабияка сенсація! Кажуть, що про це пишуть уже в Белграді і в Римі. Човникові тому близько двох тисяч шестисот років! Нічого собі вік! Нашого Попеля миші ще навіть не починали їсти[12] і вавельський дракон ще не хапав краков’ян[13], коли іллірійці плавали тим човном і кедрові бори шуміли над Скадарським озером, немов оповідаючи прадавні легенди.

Бори, певна річ, кедрові, бо інші не могли шуміти. Так твердить дядечко Леон. У нас соснові, а тут кедрові — колись тут нібито шумів кедровий бір і ведмеді ховалися в його нетрях. На жаль, тепер уже не шумить. Ще стародавні римляни вирубали його на свої кораблі, на щогли, аби потім переплисти Середземне море і зруйнувати Карфаген. А ведмедів ловили в ями і вивозили потім до Рима.

Стільки тих історичних відомостей, що мені прямо в голові паморочиться!

Забіг я аж до Карфагена, а я ж над Скадарським озером за дві тисячі шістсот років до ери Гагаріна. Отож над озером тут шуміли кедрові бори й іллірійці майстрували з кедрових дощок прекрасні човни, спускали їх на воду, а потім сідали в них і метикували, що б його ще придумати. Попридумували багато розумного, і з того виникла гальштатська культура[14]. Загляньте в енциклопедію, то взнаєте.

Мудрі люди, хай йому грець, перші в Європі навчилися виплавляти залізо, а із срібла робили прегарні оздоби. Я бачив на власні очі — дядечко може посвідчити, — бо італійці не тільки їли спагетті, але й робили розкопки біля селища Секоа, і докопалися до іллірійських могил. Будь ласка, люди тоді вмирали з фасоном і на той світ вибиралися не так скромно, як тепер, а з усякими браслетами, намистом, ба навіть з грішми, щоб було на харчі в загробній мандрівці. Передбачливі, га? Дядечко забув купити в Тітограді шмат сухої ковбаси, а вони навіть у могилі про таке діло не забували!

Словом, ті завбачливі іллірійці створили буцімто високу культуру, і, їй-бо, їм таки непогано жилося, якщо навіть небіжчикам пхали в могилу срібні оздоби.

Тож нічого дивного, що Скадарське озеро з усіх боків овіяне легендою і голос віків чути навіть з його дна. Вночі, коли місяць викотиться з-за високих гір і вода заряхтіє сріблом, так і здається, ніби ти — іллірійський рибалка й випливаєш ловити іллірійських риб.

Риби й досі зосталися іллірійські, і вони дуже смачні. Ми з дядечком ловили їх на блешню і смажили на олії. А от іллірійці щезли, зосталися по них тільки могили, кладовища, поселення та легенди.

А дядечкові зосталася дума про людську долю.

— Отак, Марцінку,— сказав він, коли ввечері ми сиділи біля намету і дивилися на озеро, велике, як море.— Гинуть люди, гинуть народи, а оці скелі над нами і це озеро сотні тисяч років лишаються незмінні. Скільки ж то людей, так, як оце ми, захоплювались місячної ночі грою світил і глибоко задумувались?..

Бо то ж факт — були люди й до іллірійців, були й опісля них. Після них прийшли греки. Діставалися морським берегом аж до гирла річки Бояни, а тоді річкою аж на озеро. І теж Лишали свої кості у цьому скелястому грунті, щоб колись цікавим археологам було що відкопувати. А після греків — римляни.

А озеро — велике, таємниче — так само плещеться об кам’яні береги... І ми з дядьком Леоном сидимо собі при місяці й думаємо, думаємо...

Ми покидаємо озеро, повите легендами про іллірійські часи, і мчимо просто до моря. Прощавайте, бородаті археологи! Прощавайте, спагетті й розкопаний могильнику, прощай, сумна задумо передісторії! Ми їдемо пополоскати ноги в Адріатичному морі. Саме так сказав про наш новий рейс дядечко,— у нього завше були під рукою такі примовки. У Вірпазарі, наприклад, він заявив: «Тепер перескочимо тисячометрову перешкоду». І мав слушність. Бо, перш ніж полоскати ноги, треба було видертися на тисячу метрів над рівнем моря, а тоді стрімголов з’їхати вниз, і все це на протязі кільканадцяти кілометрів.

Ото їхали! Щоб мене крива качка вбрикнула, як я перебільшую. Зигзаг за зигзагом, поворот за поворотом, шосе продовбано в литій скелі, а внизу — нічогісінько, тільки провалля за проваллям!

А дядечко співав собі арію з «Фауста» — саме її він вибрав на головокрутні повороти.

Були навіть такі місця, де здавалося, що дорога впирається в глуху стіну. Їдеш, а попереду щира урвиста скеля — і думаєш, що тут шосе обривається. Ба ні, то помилка. Нащо ж тоді сучасна техніка, підтримана фантазією людини? Будівники тут перехитрили природу: продовбали в камені тунель або «приліпили» до скелі бетонового черв’яка, і їдеш собі, людино добра, мов по гігантському балкону! Шосе висить над порожнечею, ти висиш в автомобілі, твоє життя висить на волосинці, а ти ще й повинен захоплюватися фантазією творців тієї піднебесної каруселі!

Словом, повно вражень, емоцій, та ще й їзда на всю губу, аж на висоту тисяча метрів. Що голосніше дядечко співає свою арію, то дужче я боюся за мамута. Бо в такі хвилини у голові людини звичайно снують найрозмаїтіші думки. А що як лопне камера, що як відмовлять гальма або взагалі мамут розпадеться на шматки. Ото була б сенсація! Останній крик моди на дні чорногорського провалля разом із знаменитим кібернетиком і ще знаменитішим його небожем. Вічна їм пам’ять! Вони загинули на посту, співаючи арію Мефістофеля з «Фауста».

Проте ми не дали сенсації лакомим журналістам. З піснею на устах виїхали на самісіньку гору тієї диявольської каруселі.

А перед тим дядечко ще гукнув мені, пересилюючи астматичний гуркіт мамута:

— Оголошується конкурс: хто перший побачить море!