Розділ «Край шумливих потоків»

Др-р-р... Бр-р-р... Тр-р-р... Пр-р-р...

Далі я не міг нотувати, бо страшенно трясло. Але автомобілів було тьма-тьмуща, коли б я й міг писати, то однаково усіх не занотував би: «фіати», «мерседеси», «фольксвагени», «сітроени», «рено», «остіни», «опелі», «форди», «бюїки» і ще всякі — лихо їх знає які! Цілий парад автомобілів! А в тих автомобілях, звісно, пасажири всяких національностей і рас. Бачив навіть індуса в гарній амарантовій чалмі. Екзотичніше було б, якби він їхав під балдахіном на слоні, але що ж — нині вік моторів, хай уже їде в «бюїку»!

Та з усіх найкрасивіший — дядечко в нашому мамуті. Даю слово, індусові до нього далеко!

Дядечко скидався тепер на славнозвісного мандрівника, який жадає дослідити незбагненні таємниці природи.

Я й собі жадав дослідити — найперше, куди ми їдемо, бо сама назва — Скадарське озеро — для мене нічогісінько не означала. Це так, як ото сказав би хто: їдемо до Пірамідоновиць.

Тим часом їхали ми рівниною. Позаду нас — гори, попереду — теж гори, а ми немовби на дні зеленого озера.

— Здається,— озвався зненацька дядечко, — за якусь мить ми побачимо щось оригінальне.

Мить була дуже довга, тривала, певно, хвилин п’ятнадцять. Спочатку ми піднялися на невелике узгір’я, потім проминули висхлий потік, нарешті...

Так, то й справді незвичайне видовисько! Перед нами розкинувся великий гірський край — голий, здиблений скелястими терасами кольору кіноварі, а в ущелинах свинцевий і грізний. Внизу, біля підніжжя — гігантське свічадо води. Сонце вже ховалося за гірськими верховинами; там, де воно сідало, вода була немов розплавлена мідь, у тіні, — темно-синя, а коли її брижив вітер — сріблилася, немов закута в кригу.

Дядечко зупинив мамута.

— Озеро Скадарське, — мовив замислено.— Власне, і не озеро, а море серед гір. Сорок вісім кілометрів завдовжки, п’ятнадцять завширшки, а глибина в деяких місцях сягає трьохсот метрів.

— Звідки ви все це знаєте? — поцікавився я.

— Маю докладну інформацію від однієї сирени, що живе в цих глибинах,— пожартував дядечко.

— Сорок вісім кілометрів! — зітхнув я.— Відси здається, що немає стільки.

— Ми з самого краю його, власне, над однією затокою. Поїдемо далі, то побачиш.

Поїхали ми далі, і те «далі» було ще цікавіше. Я власним очам не вірив: шосе перетинало затоку, бігло прямо через озеро, без мосту, без віадука, просто по кам’яній греблі! З одного боку — озеро, з другого — озеро, а ми мчимо посередині на той берег.

Берег був скелястий, дикий, неприступний. Шосе одразу підіймалося гострими зигзагами аж до населеного пункту Вірпазар. На мапі його позначено кружечком. Можна подумати, що то село. А насправді — кілька маленьких кам’яних будинків. Кам’яні стіни, кам’яні димарі, навіть дахи з плескатих каменів, покладених як черепиця; а за кам’яними огорожами — трохи кам’янистої землі, чудом вирваної від цього кам’яного світу. Двоє, троє оливкових дерев, діляночка нужденної кукурудзи, зелений гарбуз, що випинався посеред випаленого сонцем бадилля, два віслюки, які дрімали в затінку, худі кози... І то все.

— З чого ці люди тут живуть? — поспитав я дядечка.

Він глянув на мене трохи здивовано.

— Якщо мають хати, у хатах є печі, а біля хат пасуться кози, то, напевно, живуть.