Розділ «Край шумливих потоків»

Я задумався над життям того кам’яного поселення. Як дивно! Рядом шосе, по ньому мчать автомобілі, розкішні машини з усіх європейських столиць — з Парижа і Лондона, з Будапешта і Відня, з Рима і Варшави...

Весь світ треться об ці кам’яні домочки, а вони стоять, повростали в скелі, як стояли, мабуть, багато віків тому...

Я був би геть задумався, але раптом зауважив, що дядечко з першокласного асфальтового шосе звернув на кам’яну дорогу, таку вузьку, що там насилу розминалися два віслюки.

— Куди ми їдемо, дядьку? — вигукнув я, пойнятий жахом.

— Не знаю! — сміючись, крикнув у відповідь дядечко.— Мені дуже подобається тут. Місцевість трохи схожа на марсіянську.

— Ви були на Марсі? — пожартував я.

— Авжеж. Хіба ти не пам’ятаєш, я навіть прислав тобі листівку з видом на міжпланетний простір.

Я уявив собі дядечка на Марсі. Був певен, що й там він поводився б так само, як на Землі. Губив би гроші, братався б з кожним марсіянином, угощав би їх вином, співав би партизанських пісень і не оженився б навіть з найвродливішою марсіянкою.

Тим часом ми їхали через справжню марсіянську пустиню. Над нами — скелі, під нами — скелі, і дорога то вгору, то вниз, а там далі, внизу, поміж скелями щохвилі блискало сріблясте дзеркало озера. Я ждав, що колеса мамута ось-ось ковзнуть з дороги і ми полетимо в прірву.

А дядечко гнав як на погибель. Бідний мамут весь трясся, скреготів, пирхав, мов замучена шкапа. Дядько наспівував собі всякі арії з «Ріголетто», «Паяців» і «Страшного двору». Йому б співати жалобний марш, але що ж, така вже у нього натура — навіть загинути хотів весело.

На щастя, ми не загинули. Зупинилися на широкій кам’яній терасі, посеред голого пустирища. Тераса та була на косі, висунутій далеко в озеро. Над нами поміж скель росло кілька кипарисів, майже чорних і рівних, як полум’я свічки; під нашими ногами лежало озеро. Два рибальські човни на веслах сунулися, мов два водяні жуки, лишаючи за собою складки на воді. Було так тихо, що ми чули, як плещуть весла.

Внизу під нами вода гладенька, темно-синя від глибокої тіні, далі міниться пурпуровими й салатовими барвами, а ген там немовби плавиться в синіх випарах. Краєвид широкий, озеро напрочуд велике. Море в горах.

Дядечко показав на обрій.

— Бачиш он ті гори? То вже Албанія. Кордон проходить посеред озера. А он під тими горами лежить місто Шкодер — від нього й назва озера[10].

18

Отож ми перебуваємо над Скадарським озером. Могли б бути деінде, але деінде не було б так цікаво. Акул і пальм тут, щоправда, немає, зате є кипариси й сила вражень. Передусім у нас було враження, що ми на Марсі, а потім — ніби перенеслися до Іллірії.

Не шукайте на мапі. Нині ви не знайдете такої країни. Щоб знайти її, треба бути археологом, тобто таким цікавим типом, котрий викопує з землі всякі пам’ятки минувшини і сушить собі голову, до якої епохи ті знахідки належать.

Саме від археологів ми й довідалися, що перебуваєм в Іллірії; вони тут цілими днями нічого не роблять, тільки риються в землі і шукають навіть на дні озера. Славна братва, майже всі бородаті, а один лисий. Така вже мода, що коли ти археолог, то повинен носити бороду або полисіти. Правда, дядько Леон теж носить бороду, та це через лінощі, бо йому не хочеться голитися.

Ми здибали наших археологів біля селища Секоа, і одразу впізнали, що то італійці, бо вони їли спагетті, тобто макарони з помідоровою підливкою й пармезаном[11]. Ми теж їли, тільки нам доводилося скрутненько, бо італійські макарони страшенно довгі — не знаєш, як їх ковтати. Ковтнеш такий макарон — один кінець його буде вже у дванадцятипалій кишці, а другий ще на тарілці. І як його їсти?

Та це дрібниці. Куди важливіша річ — іллірійський човен, що його археологи витягли з дна озера. Я бачив на власні очі, як витягали. Проте спершу вони повинні були знайти його. Бо нащо ж тоді вони археологи? Знайшли його цілком випадково. Один з археологів — знаменитий аквалангіст — спустився з кисневим апаратом на двадцять метрів і там завважив якусь дерев’яну скульптуру: то був ніс човна, зроблений на кшталт риб’ячої голови.