Розділ «Край шумливих потоків»

— Куди сьогодні їдемо?

— А хіба я знаю? Якщо хочеш гарно провести канікули — ніколи не питай про таке. Земля, на щастя, кругла, їдь у будь-яку сторону світу.

— То в яку ж ми поїдемо?

— Любий мій, мені голова лопається, а ти лізеш сльотою. Подорож — це пересування з місця на місце. Найкращий спосіб подорожування — їхати куди очі бачать. Хіба це так важливо, звідки ти вирушаєш і куди їдеш?

Власне кажучи, дядечко мав слушність. Найліпше це блукати по світу. Їдемо, не дивлячись на годинника, зупиняємось там, де сподобається, і нам добре.

Тим часом можна викупатися в потоці. Вода приємно свіжила й була м’яка, мов оксамит. Отож ми з дядечком влаштували генеральне миття і заходилися терти один одному спини. Я йому, він мені, а потім плескалися на мілкому, як риби. Дядечко — сом, я — окунь, і було дуже весело, особливо тому, що нас уже ніщо не хвилювало і ми не знали, куди їдемо.

Це нова дядечкова фантазія — подорож у невідоме.

15

І поїхали ми в невідоме.

Поки що невідоме було справді невідоме, і до того ж напрочуд гарне. Спершу ми їхали дорогою, що зигзагами вилася вгору по гірському схилу. Сто зигзагів, а то й більше. Суща тобі карусель, аж у голові кружилося. А навкруг — ялинові ліси, дикі скелі, провалля, шумливі потоки, кам’яне громаддя. За кожним поворотом відкривався новий краєвид, мов у кольоровому краєзнавчому фільмі.

Потім зненацька дорога збігала вниз. І знову сто зигзагів, і знову перед очима несказанно гарний фільм про Чорногорію. А мамут мчав стрімголов. За кермом — дядечко з люлькою в зубах, з міною переможця автоперегонів до Монте-Карло. А я обік нього, геть ошелешений. Просто не міг отямитися з дива. Коли ж нарешті отямився, то пойняв мене страх — а що як наш мамут розсиплеться, полетить на завороті в прірву! Не буде чого збирати. Порошок і мармелад.

Але поки що не було з нас ні порошку, ані мармеладу, бо дядечко вів мамута і оком не моргнувши, а мамут показував себе просто на п’ятірку. Тільки трохи паморочилося в голові й досі не зникали чари, бо коли ми з’їхали в долину, почався найкрасивіший відтинок дороги.

Ми мчали дном каньйону, вздовж гірської річки. Вода пінилась у вузькому межигір’ї. Там, де воно ширшало, річка текла спокійна, прозора. Дно було біле, а вода голубіла, відбиваючи блакить неба. По обидва боки здіймалися високі — на кілька сот метрів — прямовисні стіни. Глянеш угору — здається, що ти на дні гігантської ущелини. Ніде нічого, тільки голуба нитка води та гладкі кам’яні стіни, а внизу — наш мамут, який повзе, ніби маленький хробачок.

— Прекрасний каньйон! — вигукнув дядечко.— Аж не віриться, що ця невеличка річка розрізала такий велетенський кам’яний масив, як гострий ніж ріже масло. І небагато води, а вона пробила ущелину кілька сот метрів завглибшки. Справжнє чудо природи!

Не віриться, що саме в цьому найпрекраснішому куточку здибався мені сущий вибрик природи, якого звали Вацусь. Але, перше ніж здибався нам цей фрукт з породи ананасових, ми, ошелешені, безугавно захоплювались і ніяк не могли спам’ятатися.

Спам’ятались аж у невеличкому тунелі, коли перед нами зненацька появився автомобіль. Він стояв посеред тунелю, впоперек дороги, а збоку біля нього — чотири особи в плачевному стані: тато, мама, донечка і син; уся родина в повному складі і на краю розпачу. Мало того, що вони розбили чудовий «опель», так ще й перегородили вузький проїзд у самому тунелі!

Ще трохи — і ми б налетіли просто на них! А проте дядечко продемонстрував витримку, з розгону зупинив мамута за півметра від охопленого розпачем глави родини і в одній особі — власника автомобіля. Цей індивід був такий пригнічений, що не зауважив на мамуті польських реєстраційних знаків і подумав, що дядечко — справжній фермер із штату Огайо, отож затарабанив по-англійському з акцентом Маршальської вулиці.

— Пане, у нас той... нещастя... перед самим тунелем лопнула камера, мене занесло на край шосе, я вдарився лівим крилом, а потім ще закинуло. Рятуйте, пане, бо мені руки опадають і я не знаю, що робити!

Тоді поперед батька висунувся хлопець з породи отих ананасових. Морда гангстера, злий погляд і гадючий язик. Наче з-під землі виріс і випалив теж по-англійському:

— Я перепрошую — не лівим крилом, а правим, і взагалі мій батько не вміє керувати автомобілем!