Розділ «Край шумливих потоків»

Я їв півника, але не відчував його смаку. Міг би їсти навіть траву і теж не відчував би — так хвилювався. Мені здавалось: от-от підійде кельнер і вчинить страшенний скандал. «О, прошу, назамовляв бозна-чого, а тепер не платить!».

Я не міг діждатися кінця тієї учти. Нарешті діждався.

Мені волосся на голові стало сторч, коли дядечко кивнув кельнерові, і той на срібній таці, на білій серветці приніс рахунок. Дядечко потягнувся до задньої кишені. Ну, думаю, зараз він добуде своє посвідчення і скаже: «Пошліть, будь ласка, рахунок до Варшави». Але — о диво! — у дядечка в руці я побачив пачку банкнот!

«Чарівник!» — зітхнув я з полегкістю, одначе ту ж мить у мене зародилася підозра. Може, дядечко в умивальні придушив якого швейцарського банкіра?..

І тоді на засмаглій, аж чорній його руці я побачив вузеньку смужку білої шкіри. У дядечка не було годинника! Великий чарівник просто загнав його. Але де? Коли? Спитати зараз, при цьому віденському інженерові, я не міг.

14

«Леонові потрібна була б розумна жінка,— казала колись моя мама батькові.— Цей чоловік не знає, на якому світі живе».

А проте дядечко добре знав, і жінка була йому зовсім непотрібна. Він волів канарків. Канарки не ходять до перукаря, не носять капелюшків, не подають до столу пригорілого супу і не зчиняють бучі, коли людина продає швейцарський годинник.

Я думав про це, коли ліг спати. Ми отаборилися за два кілометри від Колашина, на гарній гірській галявині. Місяць висів над лісом, немов вирізаний із золотої бляхи. З намету було видно клапоть салатового неба, верхівки ялин і дві великі копиці сіна. І все — наче вилите з місячного сяйва. Тихо. В тій тиші я тільки й чув дедалі голосніше цвіркотіння коників та дядькове дихання.

Дядечко лежав, підклавши руки під голову й приплющивши очі, спокійний, задуманий. Мені бачилося, що він усміхається своїм власним думкам.

Кортіло запитати, коли ж він продав годинника, але я не знав, як почати. Не личило нагадувати дядечкові про діла не вельми веселі, коли він був у такому гуморі. Тож я почав дипломатично:

— Це чудово, що наш мамут уже на ходу.

— О! — засміявся дядечко.— Геніальний тип, отой інженер Маттерн! Тільки заліз під машину — враз побачив, що там і як. А я цілий тиждень сушив собі голову. Чудовий фахівець. Дав мені свою адресу. Як буду коли у Відні — заскочу до нього.

— Хотілося ж йому лізти під машину!

— Отож! Одразу видно порядного чоловіка. Любить помогти людині.

— А що він сказав про мамута?

— Він у захваті. Просто у захваті! Сказав, що мріє про таку старовизну.— Дядечко засміявся.— І ще, знаєш, він що сказав? Що на Заході тепер мода на такі автомобілі. Чим старіший, тим дорожчий. Смішно, га?

— Виходить, наш мамут просто безцінний.

— Щось ніби так. А йде тепер мов годинник...— Тут дядечко прикусив язика, бо раптом вирвалося йому те слово, якого він так старанно уникав.

— До речі,— підхопив я дипломатично,— котра, цікаво, може бути зараз година?