Розділ «Край шумливих потоків»

Дядечко значливо кашлянув.

— Судячи по місяцю, десь межи дев’ятою й одинадцятою. Пізно, любий, спім уже!

Я не міг заснути, не довідавшись, коли дядечко продав годинника. От і запитав перекірливо:

— А на годиннику котра?

— Дай спокій, хіба ти не бачиш, що темно?

— Можна присвітити ліхтариком.

— От причепився! Хіба це так важливо, котра година? Ти в кіно збираєшся?

— Ви, дядечку, чудотворець. У нас не було грошей...

— Та, по суті, їх і немає,— обурився він.

— Немає, а ми живемо так, наче вони є.

Дядечко нетерпляче пирхнув.

— Марцінку,— мовив замислено, — мати гроші лучче, аніж не мати. Але журитися тому, що їх немає — це найгірше. Е-е, що я тобі багато казатиму: продав я годинника, і не мороч мені голови. На добраніч.

— На добраніч,— шепнув я, і за мить знову висунув голову з-під ковдри.— На добраніч, тільки я не засну, бо страшенно кортить узнати: коли, де, кому і за скільки?

Дядечко знову обурено пирхнув і звівся на лікті.

— Ви чули таке? Може, ти ще слідство почнеш?! Зрештою, мій любий, я не зобов’язаний звітувати перед тобою. Я людина доросла, і, вибачай, можу робити з своїми речами все, що схочу. Годинник мені не потрібен. І взагалі, мушу тобі сказати, ти надаєш надто великої ваги неживим предметам. Чоловік народжується голісінький, а тоді поволі обростає всякими дурницями, які отруюють йому життя. Наприклад, одяг. Або помешкання. Замикаємося в тісних клітках, наче мурашки, а світ такий гарний, такий широкий... Людина стала рабою мертвих речей. А втім, що тобі тлумачити, виростеш — сам зрозумієш. Що ж до годинника, то я продав його портьє, коли вертався з умивальні, продав за таку суму, яка дасть нам змогу прожити ще кілька добрих днів. Ну, тепер ти вдоволений? Коли так, то послухай, як гарно цвіркочуть коники.

Деякий час я слухав концерт коників, пречудовий ноктюрн, а потім усе закружилося мені в голові: місяць наче з бляхи, наш добряга-мамут, водонепроникний швейцарський годинник, руда дядечкова борода, біла сорочка пана інженера Маттерна, вусики коменданта міліції... Я заснув.

Розбудив мене свист дрозда. Дрозд, даю слово — найкращий у світі будик! Аби можна, я б завіз його до Варшави — будив би мене до школи. Я прослухав коротке інтермеццо і одразу ж відчув себе, мов допіру на світ народився.

Дядечка не було в наметі. Він був біля потоку. Я побачив, як він стояв навколішках на камені. Певно, бив поклони божкові сонця, що дарував нам такий прегарний ранок. І не тільки бив поклони, а водночас занурював голову у тиху воду струмка.

— Чао! — гукнув я.— Ви, дядечку, видивляєтесь пестрюгу?

— Голова мені тріщить! — пирхнув, як старий гіпопотам, дядько. — Забагацько випив учора того клятого вина.