Розділ «Край шумливих потоків»

— І багато грошей?

— Близько дев’яноста тисяч динарів.

— І за яких обставин ви їх згубили?

Дядечко докладно розповів, за яких. Уже сутеніло, він діставав з рюкзака мапу, і, либонь, тоді випала нейлонова торбинка з грішми.

Комендант заламав над дядьком руки.

— Та хто ж носить гроші в рюкзаку? Хто держить їх у нейлоновій торбинці?! Ех, ви, поляки, такі хоробрі й такі легковажні. Ми любимо вас як братів, а ви у нас губите гроші. І що тепер мені з вами робити?

— Вибачте, я не хочу завдавати вам клопоту, я тільки заявив — коли хто знайде ті гроші, то щоб ви могли їх мені віддати...

— Ми б вам душу віддали! — вигукнув комендант.— Ви, поляки, і ми, югослави — як брати. Разом страждали в неволі, разом били гітлерівців!

Видно, комендантові й справді серце краялося. Душа-чоловік! Зараз же схопив телефонну трубку і подзвонив до Ужиць. Хай хоч на голову стануть, а гроші повинні знайтися!

Я враз уявив собі, як в Ужицях міліціонери стають на голову і, не кажучи ні слова, рушають під столітній бук, а під буком дев’яносто тисяч лежать собі і тільки й ждуть, аби їх знайшли. І я вмить підбадьорився. Дядечко теж підбадьорився, а найдужче підбадьорився комендант: у нього була така міна, мовби гроші лежали вже у дядечковій кишені.

— Не журіться,— втішав він нас. — Лучче розкажіть, що чувати в Польщі і взагалі, як у вас там живеться?

Дядечко почав оповідати, як у нас живеться. Тим часом комендант послав по вино. Принесли червоне вино й пресмачні, смажені на маслиновій олії, сардини. А потім дядечко завів мову про те, як він партизанив у Кампіноській Пущі, а комендант — про партизанську боротьбу в горах Златібору. Щомиті валилися, мов снопи, трупи, вибухали гранати, і гітлерівці чимдуж тікали туди, де козам роги правлять. Балакали ото собі й геть забули про дев’яносто тисяч динарів. Що там гроші, коли в лісі точиться бій з окупантами і людині кожної миті загрожує смерть. Тоді тільки й думаєш, як би дожити до завтра і дати ворогові добрячого прочухана. І ще лунають партизанські пісні.

Співали по черзі. Дядечко — польську пісню, а комендант — югославську, дядечко — польську пісню, а комендант — югославську, дядечко — польську, комендант — югославську. А тоді обнялися й сказали, що до кінця свого життя будуть великими друзями.

Десь там в Ужицях міліція стає на голову, в Колашині зміцнюється польсько-югославська дружба, гітлерівців уже розгромили, і тільки ми, на жаль, були так само без грошей.

Проте ми вийшли з міліції веселіші. Комендант пообіцяв: як надійде вістка, що гроші знайдено, він зараз же дасть телефонограму до всіх відділень міліції. Отже, нема чого журитися. Треба тільки питати у відділеннях про наслідки розшуків.

13

Повернули ми під готель «Загора» до нашого доброго мамута. Дивимося — а там людей, немов приїхав сам ефіопський імператор Хайле Селассіє або зненацька з-під землі забило нафтове джерело. Мене цікавило, що там сталося, отож я пропхався крізь юрбу і власним очам не повірив. Виявляється, то зовсім не Хайле Селассіє і не нове нафтове джерело, а наш добряга-мамут зібрав таку оропію.

Отож я вдав, що ніякий не небіж господаря допотопного «мерседеса», ба навіть не якийсь далекий родич його, а просто зівака, і вкупі з усіма дивувався, відкіля перед модерним готелем узялося таке чудо техніки!

Проте дядечко — людина з характером. Не зрікся мамута. Навпаки, підійшов до автомобіля, та ще й з такою міною, ніби він винайшов порох, — одчинив дверцята, сів за кермо і глянув на стовпище, мов на диких зулусів.

— Ну й що? — спитав задирливо, а потім, спостерігши, що в юрбі є чужоземці, повторив запитання кількома європейськими мовами. Коли нарешті гаркнув по-німецьки, з натовпу висунувся літній добродій в окулярах, кругленький, мов барило, гладенько поголений, з усмішкою на устах, захоплений нашим мамутом. Підступив до дядечка і заговорив з ким по-німецькому. А дядечко шпарив як по нотах, наче з материним молоком увібрав геть усі правила німецької граматики.