Розділ «Край шумливих потоків»

Кортіло мені гукнути дядечкові: «Гей ти, осле дарданелльський!» — цікаво, чи за велику для себе честь він би це мав? Одначе я не гукнув, бо ми саме підходили до пінявого потоку, над яким висіла вузенька кладка з двох смерек. З одного боку височіла кам’яна стіна, під стіною був вузький карниз і — провалля. Потік гуркотів, спадаючи вниз. Вода розбивалась об скелі на райдужні бризки, і в повітрі стояв туман. Од нього кладка була волога та слизька.

Перебиратися такою кладкою — це, думалося мені, справжнє шаленство!

Дідусь чорногорець зупинився. «Може, повернем назад?..» — думав я. Де там! Старий узяв повідець біля самої морди Бушина і перший ступив на хибку кладку.

— Гей-о-о-о! — крикнув. — Гей-о-о-о!

Віслюк пирхнув, а тоді спокійно рушив за горянином. Я заплющив очі. Здавалося, вони ось-ось полетять у потік. Я чув тільки оглушливе ревіння води і високий, співучий голос горянина:

— Гей-о-о-о! Бушине... Гей-о-о-о!

А коли розплющив очі, вони були вже по той бік.

— Їм треба виступати в цирку,— сказав я.

Дядечко радісно зітхнув.

— То було прегарне видовисько. А тепер ми чимчикуймо! Легко йому казати — чимчикуймо. Хай чимчикує перший, хай покаже, на що він здатен, бо я зовсім не мав такої охоти. Відчував, що ноги мої — наче з вати, а в голові хаос.

— Боїшся? — спитав дядечко.

— Ні, тільки трохи.

— Якщо тільки трохи, то це чудово, бо я теж тільки трохи,— засміявся він і перший ступив на кладку. Стовбури зігнулися під ним, але дядечко не повернув назад.

Що мав я робити? Не годилося виступати в ролі перепудженого городюка. Раз козі смерть! Рушив. Не глядів ні ліворуч, ані праворуч, втупився просто перед себе і дрібно ступав по слизьких колодах. І не зчувсь, як опинився на тому боці. Зітхнув з полегкістю. Радісно мені стало, бо це дуже приємно — подолати свій страх, подужати слабість.

Я подужав. І тішився, що й не сказати.

6

У дядечка Леона і грошем не пахне, а поводиться він так, наче Рокфеллер чи якийсь інший Форд.

Був у нас гарний транзисторний радіоприймач, оригінальний, японський, фірми «Мізуно», і ось уже його нема. А сталося це так. Дідусь влаштував великий прийом. Зібрав синів, невісток, зятів. Усі, звісно, чорногорці і всі на диво сердечні. Прийняли нас так, ніби ми з давніх-давен належали до їхнього пастушого клану.

— Дивіться, — каже дідусь, показуючи на дядечка,— Це представник шляхетного польського народу господин[1] Леон.— А потім перелічив усі чесноти мого дядечка і сказав, що його треба вгостити.

Як тільки запали сутінки і погасли останні відблиски на високих горах, молоді горяни розпалили вогнище й заходилися смажити ягня на рожні. Смажили та грали на всяких інструментах — скрипках, флейтах, басах — і співали прекрасних чорногорських пісень. Ягня смажилося, жінки повертали його то на один бік, то на другий, а чоловіки все грали, співали і наливали в кухоль то слив’янки, то вина, і кухоль ішов од рук до рук. І було достеменно так, як у старовинних казках.