Розділ «Край шумливих потоків»

— Нормальна! — буркнув.

— І взагалі я вже давно не чув польської мови.

— А я з тобою як балакаю — по-турецькому?! — гукнув дядечко.

— Авжеж,— кинув я ущипливо, — мені якраз і здається, що з тими горянами ви розмовляєте по-турецькому.

— Розмовляю, як умію. Головне — ми чудово розуміємо один одного.— Великий чародій закурював люльку. Тягнув, цмоктав, сопів, наче в такий спосіб хотів показати, що він добре знає мої думки. І раптом усміхнувся: — Любий мій, якщо люди ставляться одне до одного сердечно і дружньо, вони завжди порозуміються. А з тим транзистором не мороч мені голови. Захотів, от і віддав. І не жалкую. Люблю давати, і ти не вчи мене!

— Та я ж нічого й не сказав...

— Знаємо таких!

— Дядечку,— зітхнув я.— Можна було б продати того приймача. Якщо не помиляюся, ми сидимо без гроша... А мені так хотілося б побачити море і пальми...

— Не хвилюйся. Скоро побачиш... Ого!

7

Тим часом я побачив таке, чого навіть біля Адріатичного моря не побачиш.

Це сталося після сніданку. В горах дув вітер, і на полонині поміж кам’яними брилами хвилювалися трави. Здавалося, що весь величезний схил пливе через бескеття до гірських верховин. А небо фіалкове, всіяне білими хмарами, як ото море піною.

Молоді пастухи рано погнали овець та кіз на пасовисько. Високо, під самими скелястими верховинами маячила отара. Мов хмарка, посувалася вона зеленим схилом.

Ми сиділи під куренем. Дядечко з люлькою в зубах, у солом’яному брилі походив на справжнього чабана. А я поринув у роздуми. Мріяв про акул та пальми. Ось я вже сиджу собі під пальмою, дивлюся, як акули крають пінясті хвилі, як дельфіни граються в затоці, а тут зненацька на голову мені падає здоровенний кокосовий горіх. На мить мені аж у очах потемніло, але тільки на мить, бо враз я почув дядечків голос:

— Слухай, Марціне, а ми часом не забули занести канарків до тебе?

Бах! Лопнули мрії, і я знов опинився на полонині, чи скоріше — у Варшаві, бо канарки ж були у дядька, на вулиці Вікторській. Ну певне — забули, та воно й не дивина, бо перед виїздом у дядечка був просто космічний балаган!

Тут я мушу пояснити, що дядечко Леон не мав дружини, зате мав три пари канарків. Один із них — Філон — на співацькому конкурсі в Палаці культури дістав навіть першу премію і медаль! Словом, артист, та ще й лауреат. А тепер на великого артиста і його товаришів по недолі чигала голодна смерть, бо ми забули перенести канарків із дядькового помешкання до нашого дому!

Зажурилися ми і ні про що більше не думали, як про тих нещасних пташок. Отак журилися б, либонь, до самого вечора, коли це раптом дядечко весело засміявся:

— Канарків урятовано! Мама напевно забрала вже їх додому! Я ж залишив їй ключі...

До нас одразу вернув добрий гумор і весь світ видався кращий. Чого ще нам бракувало? Ми добре поснідали, дихали цілющим, живодайним повітрям, милувалися на чудовні гірські краєвиди! Жити б і не вмирати! А за хвилину ми мали уздріти таке, що годі було навіть передбачити.