Розділ «Частина V»

— Не знаю...— протягнув я з сумнівом.— Він дуже великий, наскільки я пам’ятаю.

— Спочатку ми наділи на нього капелюха і піджак і причепили до нього навіть парасольку, щоб він був схожий на хлопця, що працює в конторі.

— Ну і як, був він схожий на такого хлопця?

— Та не дуже,— відповів Джоні цілком серйозно.— Він був схожий на ведмедя, на якого наділи піджака.

— Йди ти!

— Правда-правда. Отже тепер ми думаємо надіти на нього такий великий магометанський одяг — ну, знаєш, який носять в Афганістані. Він затуляє весь тулуб, і в ньому тільки декілька дірок, щоб висунути голову, дивитися і дихати.

— Бурка?

— Ось-ось. Хлопці пішли на Мохаммед Алі-роуд, щоб купити найбільшу бурку, яка там є. Вони повинні вже прийти. Ага! Вони повернулися. Тепер ми можемо приміряти бурку на ведмедя і подивитися, що вийде.

Ми підійшли до групи людей, що стояли біля хатини, в якій я жив і працював майже два роки. Там було з десяток чоловіків і стільки ж дітей та жінок. І хоч я покинув джопадпаті, бо вважав, що не зможу більше жити тут, мене завжди охоплювали приємні спогади, коли я бачив маленьку скромну хатину. Вона жахала іноземців, яких я зрідка приводив сюди, і навіть деяких індійців, що відвідували мене,— Кавіту, Вікрама. Їм здавалося неймовірним, що я добровільно прожив тут стільки часу. Вони не знали, що, потрапляючи сюди, я щоразу хотів махнути на все рукою і зажити вбогим та невибагливим, зате пронизаним любов’ю і повагою життям, зіллятися з морем людських сердець. Вони не могли зрозуміти мене, коли я говорив про чистоту життя в нетрищах — вони бачили навколо тільки бруд і убозтво. Звісно, їм не доводилося жити тут, аби переконатися, що для того, щоб зберегти себе в цім падолі надії та суму, люди повинні бути цілковито, феноменально чесні. Джерелом їхньої чистоти було те, що вони були чесні перш за все перед самими собою.

Коли я побачив свою хатину, серце моє здригнулося. Я підійшов до гурту і вирячив очі, побачивши якусь величезну постать, закутану в хламиду. Блакитно-сіра жіноча бурка повністю огортала ведмедя, що стояв на задніх лапах. Од людей він вищий був на цілу голову, і я мимоволі запитав себе, які ж повинні бути габарити жінки, для якої це вбрання призначалося.

— Боже милий! — вихопилося у мене.

Безформна фігура зробила декілька незграбних кроків і, хитнувшись, перекинула ослона і глек з водою.

— Ну то й що,— розсудливо мовив Джітендра.— Просто це дуже висока, товста і... незграбна жінка.

Тим часом ведмідь опустився на всі чотири лапи і пошкандибав далі, глухо і невдоволено гаркаючи.

— Або це низька, товста жінка, що гарчить,— провадив Джітендра.

— Хай йому біс, де ти бачив жінок, що гарчать? — обурився Джоні Сигар.

— Ну, не знаю,— захищався Джітендра.— Я тільки хочу допомогти.

— Якщо ви випустите ведмедя у такому вигляді, то допоможете йому знову потрапити до в’язниці,— озвавсь я.

— Може, знову спробувати капелюха з піджаком? — запропонував Джозеф.— Тільки треба узяти піджак іншого фасону.

— Навряд чи тут фасон винен,— зітхнув я.— Як я зрозумів, вам треба непомітно доставити ведмедя в Нариман-Пойнт, щоб поліція вас не зупинила?