Розділ «Частина V»

— І що далі? — запитав я.

— Далі?

— Що зробив Назір?

— А, Назір... ну, він дістав з-під поли свого «Калашникова», наставив на них і сказав, що всіх перестріляє, якщо вони почнуть різати тебе. Вони хотіли покликати поліціянтів, які чергують в таборі, але Назір стояв біля виходу з намету, а я стояв з іншого боку і прикривав його ззаду. Тоді вони просто підлікували і забинтували тебе.

— Нічого собі шпиталь, якщо для того, щоб тебе лікували, треба ставити афганця з автоматом!

— Так,— погодився Махмуд цілком серйозно.— А потім вони почали лікувати Назіра. Після цього Назір ліг відпочивати, тому що не спав дві доби і теж отримав достатньо ран.

— А вони не покликали охорону, коли він ліг спати?

— Ні. Адже тут всі афганці — лікарі, поранені й охоронці. Тільки поліціянти пакистанці. Афганці не люблять пакистанських поліціянтів. У них завжди неприємності од них. У всіх неприємності з пакистанською поліцією. Тому вони дозволили мені узяти в Назіра зброю, і от я сиджу, охороняю його. І тебе. Але почекай! Здається, це наші.

Запону відкинули, досередини ринуло сліпуче сонце, і до намету увійшло четверо бійців. Це були ветерани афганської війни, суворі чоловіки, які окинули мене таким поглядом, наче глянули крізь приціл автомата. Махмуд встав і прошепотів їм щось. Двоє з них розбудили Назіра. Він спав як убитий, та від першого ж дотику підскочив і схопив тих, що будили його, за руки, мало не поваливши їх додолу. Проте, зрозумівши з виразу їхніх облич, що це друзі, він заспокоївся і зиркнув на мене. Побачивши, що я сиджу на своєму ліжку, він так широко усміхнувся, що на його суворому обличчі та усмішка видалася якось звірячою гримасою.

Афганці допомогли йому звестися на ноги. Спираючись на їхні плечі, він зашкандибав до виходу. Ще двоє підтримало мене, коли я підвівся. Я спробував зробити крок, але ноги були дуже слабкі й не слухалися мене. Все, на що я був здатний,— волочити їх, похитуючись. Не витримавши цього непривабливого видовища, афганці склали руки навхрест, посадили мене на них і понесли.

Наше повернення додому тривало шість тижнів. Декілька днів ми сиділи в якомусь наметі або в нетрищах у халупі, а потім робили ривок і перебазовувалися в інший намет, хатину чи кімнату. Пакистанська політична поліція нещадно переслідувала всіх іноземців, що проникали до Афганістану під час війни без її відома. Нашим янголом-хранителем в ці тривожні тижні був Махмуд Мелбаф, а основною нашою проблемою був той пекучий інтерес, який виявляли до наших пригод утікачі й вигнанці, що давали нам притулок. Я пофарбував чуприну в чорний колір і майже не знімав темних окулярів, та попри це в нетрищах і в таборах, де ми зупинялися, обов’язково знаходилися люди, які знали, хто я такий. Дуже велика була для них спокуса розповісти про американського контрабандиста, що воював на боці муджагідів і був поранений у бою. А розповідь, зрозуміло, не могла не зацікавити співробітників поліції або розвідки. І якби вони зловили мене, то дуже скоро з’ясували б, що насправді той американець є утікачем з австралійської в’язниці. Встановлення цього факту забезпечило б високим поліційним чинам подальше підвищення, а нижчі з особливим задоволенням розібралися б зі мною, перш ніж передати австралійській владі. Отож ми намагалися якомога частіше і швидше міняти свою дислокацію і розмовляти лише з тими, кому могли довірити свою долю.

Потроху я дізнався про всі подробиці нашої битви в горах і про наш порятунок. Вершина, де ми отаборилися, була оточена російськими і афганськими солдатами чисельністю біля роти, мабуть, під командою капітана. Їх послали на хребет Шахр-і-Сафа із завданням зловити і знешкодити Хабіба Абдур Рахмана. За його голову було призначено величезну винагороду, але звірства його вселяли такий жах, що солдати і без винагороди мріяли розібратися з ним. Вони були такі загіпнотизовані його лютою ненавистю і так захоплені його пошуками, що не помітили, як до них потайці підступилися бійці Ахмада Шах Масуда. Коли Хабіб повідомне нас, що російські й афганські підрозділи мінують підступи до вершини, і ми пішли на прорив, вартові в порожньому ворожому таборі з переляку відкрили безладний вогонь — певне, вирішили, що сам Хабіб кинувся в атаку на них. Муджагіди, що планували захопити табір, очевидно, сприйняли цю стрілянину як попереджувальний удар з боку росіян, і це змусило їх форсувати атаку. Вибухи в таборі, які я бачив, коли біг в атаку, дивуючись, чому вони підривають снаряди на власних позиціях, насправді були прямими влучаннями мінометів Масуда. Але не всі їхні постріли були такі точні, і декілька снарядів накрили й нас.

Отаке було підґрунтя того натхненного моменту, який я в запалі битви вважав славетним і героїчним,— неточна стрілянина наших союзників, що забрала стільки наших життів. У цій битві не було нічого славетного. І в жодній битві його нема — є тільки хоробрість, страх і любов. І війна все це вбиває. Слава належить Богові, в цьому суть нашого світу. А служити Богові з автоматом у руках неможливо.

Коли ми попадали на тому схилі, люди Масуда погналися за противником і зіткнулися з ротою, що мінувала підходи до вершини. Зав’язався бій чи радше різанина. З усієї цієї роти не вцілів жоден боєць. Ото вже зрадів би Хабіб Абдур Рахман, якби був живий. Я добре уявляв собі його хижо роззявлений рот і божевільні від горя очі, з яких аж пре ненависть.

Цілий день ми з Назіром лежали на снігу. Муджагіди повернулися аж тоді, коли нас уже поглинали сутінки. Махмуд і Ала-уд-Дин принесли тіла Сулеймана і Джалалада.

Об’єднавшись з окремими загонами Ачхакзая, бійці Масуда повністю контролювали дорогу на Чаман — од перевалу до лінії оборони росіян за п’ятдесят кілометрів од Кандагара,— тож нас дуже швидко і без перешкод евакуювали в Чаман, а потім до Пакистану. Той шлях по горах, який ми проїхали на конях за місяць, автомобіль промчав за декілька годин. Щоправда, багато хто їхав назад убитим.

Назір успішно видужував і набирав вагу. Рани на руці й на спині загоїлися, але на правому стегні, схоже, були пошкоджені зв’язки між кістками та м’язами, і вся нога вище коліна заклякла. Він шкутильгав, ступаючи правою ногою не прямо, як усі нормальні люди, а якось боком.

Проте він не втратив бадьорості і прагнув якнайскоріше повернутися до Бомбея. Його дратувало, що я дуже поволі видужую, і це почало діяти на нерви й мені. Кілька разів, коли він дошкуляв мені своїми запитаннями («Ну, як ти сьогодні? Краще? Ми можемо їхати?»), я, ре витримавши, огризався. Я не знав тоді, що на нього чекає в Бомбеї термінова справа, що він повинен виконати останню волю Хадербгая Тільки це завдання, що стояло перед ним, і дозволяло йому впоратись з горем і соромом — адже він пережив свого господаря. І з кожним днем зволікання здавалося йому все більш нестерпним, а його уявна халатність і невиконання обов’язку — непрощенними.

Мені не давали спокою свої проблеми. Ноги вже гоїлися, гола кістка на лобі обросла шкірою, але крізь пробиту барабанну перетинку просякала інфекція, що була джерелом страшенного болю. Варто було мені зробити ковток, промовити слово чи почути якийсь галас, як у вусі неначе скорпіон жалив, а потім гострий біль промикався лицьовими нервами і просякав у мій гарячковий мозок. Кожен рух або поворот голови завдавав мені нокауту. Те ж саме відбувалося й тоді, коли я глибоко вдихав повітря, кашляв або чхав. Поворухнувшись уві сні й зачепивши вухом за подушку, я схоплювався з криком, що будив усіх у радіусі п’ятдесяти метрів.

Аж після трьох тижнів тієї пекельної муки після лікування великими дозами пеніциліну і полоскання вуха гарячим антисептичним розчином рана загоїлася, і біль минувся, розтанув, як тануть ото в імлі берегові орієнтири, коли дивишся на них з борту корабля.