Розділ «Сторож»

— Коли ласкавий король Даерон одружився з князівною Мирією і привів нас до свого королівства, то було погоджено, що у Дорні завжди правитиме дорнійський закон. Так трапилося, що Мирцела зараз у Дорні.

— Так, у Дорні, — буркнув великий князь непривітно. — Мені треба подумати.

Тієна закопилила губки.

— Ви забагато думаєте, дядечку.

— Справді?

— Саме так казав мені батько.

— Оберин думав замало і занадто швидко.

— А дехто з людей думає забагато і занадто повільно — певно, що боїться діяти.

— Між страхом та осторогою є різниця.

— О, то я мушу молитися, щоб не побачити вас наляканим, дядьку! Бо ви, мабуть, і дихати забудете.

Вона здійняла руку… але сотник негайно грюкнув п’ятою ратища сокири по мармурові підлоги і застеріг:

— Ясна панно, ви забуваєтеся. Відступіть від помосту, коли ваша ласка.

— Я не мала на думці зла, сотнику. Я люблю мого дядечка і знаю, що він любив мого батька. — Тієна стала перед великим князем на коліно. — Я сказала все, задля чого прийшла, дядьку. Пробачте, якщо завдала образи — мені аж серце крається. Чи не позбавили ви мене своєї любові?

— Ні. І ніколи не позбавлю.

— Тоді дайте мені благословіння, і я піду.

Доран повагався пів-удару серця, тоді поклав долоню на голову небоги.

— Май мужність, дитино.

— Як інакше? Адже я — його дочка!

Та щойно вона вклонилася і вийшла, як до помосту заспішив маестер Калеот.

— Пане князю, а чи вона… дозвольте подивитися на вашу руку… — Маестер спершу оглянув долоню, тоді перевернув її вниз і понюхав тили князевих пальців. — Ні-ні, все гаразд. Все чудово. Подряпин немає, тож…