Розділ «Сторож»

— Дядечку, — мовила Тієна Піщанець, — я вже на вас зачекалася.

— Сотнику, посадіть мене на мій стіл.

На помості стояло два панських престоли — майже однакові, лише на спинці одного золотом було викладено списа Мартелів, а на спинці іншого сяяло ройнарське сонце. Саме цей прапор віяв зі щогл кораблів Німерії, коли ті прибули до берегів Дорну. Сотник посадовив великого князя під списом і ступив убік.

— Невже вам так боляче? — Голос панна Тієна мала солодкий, наче літні полуниці, та й саму її кортіло лизнути, наче ніжний смаколик. Її мати була септа, і навколо Тієни трохи що не променилося сяйво геть неземної невинності. — Чи не можу я полегшити ваші страждання?

— Кажи, з чим прийшла, і дай мені відпочити. Я стомився, Тієно.

— Я вигаптувала це для вас. — Тієна розгорнула шмат краму, на якому гаптувала. Там було зображено її батька, великого князя Оберина, верхи на піщаному коні, вбраного в червоний обладунок, з усмішкою на обличчі. — Коли скінчу, то подарую вам на згадку про брата.

— Я і без твоєї згадки ніколи не забуду свого брата.

— Добре це знати. Бо вже багато людей питають і не знаходять відповіді.

— Князь Тайвин пообіцяв нам голову Гори.

— О, яка добрість… але катівський меч не є гідною смертю для хороброго пана Грегора. Ми так довго благали богів про його смерть — буде справедливо, якщо і він про неї благатиме. Я знаю, яку отруту застосував пан батько — повільнішої та боліснішої немає на світі. Скоро ми аж тут, у Сонцесписі, почуємо, як Гора верещить у смертній муці.

Великий князь Доран зітхнув.

— Обара вимагає від мене дозволити війну. Нім задовольнить смерть лише кількох людей. Чого прагнеш ти?

— Війни, — відповіла Тієна, — та не такої, як моя сестра. Дорнійці найкраще б’ються у себе вдома. Я кажу: нагострімо наші списи і зачекаймо. Коли на нас насунуться Ланістери та Тирели, ми скривавимо їх у проходах і поховаємо під летючими пісками, як робили вже сто разів.

— Це якщо вони насунуться.

— О, вони муситимуть, бо інакше шмат їхнього царства відвалиться, і все стане так, як було до нашого шлюбу з драконами. Так мені казав батько. За те, що принцеса Мирцела тепер у нас, ми мусимо дякувати Бісові. Така гарненька дівчинка, ви не згодні? От якби мені такі кучерики, як у неї. Вона створена бути королевою — як її мати.

На Тієниних щоках з’явилися ямочки.

— Я б завважила за честь облаштувати їй весілля, а заразом і наглянути за виготовленням корон. Тристан і Мирцела — такі прегарні невинні діти; гадаю, їм пасуватиме біле золото… зі смарагдами у колір Мирцелиних очей. Та втім, діаманти і перли теж нічогенькі — аби дітки побралися та коронами повінчалися. Тоді нам лишиться тільки уславити Мирцелу як Першу тако наречену, королеву андалів, ройнарів та першолюдей, законну спадкоємицю престолу Семицарства Вестеросу. І чекати, коли прийдуть леви.

— Законну спадкоємицю?! — пирхнув великий князь.

— Вона старша за свого брата, — пояснила Тієна, мовби якомусь дурникові. — За законом Залізний Престол має перейти до неї.

— За дорнійським законом.