Розділ «Сторож»

Хоча великий князь казав про намір відбути з першими променями світла, та Арео Гота знав, що то порожні балачки. Поки маестер допомагав Доранові Мартелу з купіллю та перев’язував йому напухлі суглоби полотном з заспокійливими мастями, сотник вдягнув мідну лускату броню, що належала йому за посадою, і вільну кирею жовто-брунатного піщаного шовку, яка мала захищати мідь від сонця. День обіцяв спеку; сотник давно вже не носив важку опанчу з кінського волосу та шкіряну з повстю сорочку, як у Норвосі, бо в Дорні у такому вбранні легко було спектися на смерть. Залізного шоломця з гребенем гострих шпичаків він собі залишив, але тепер нагортав на нього шалика з жовтогарячого шовку, хитромудро переплітаючи ним шпичаки — інакше-бо від палючого сонця на металі голова б йому гупала ще задовго до прибуття до палацу.

А великий князь усе ще не приготувався їхати. Перед дорогою він вирішив поснідати червоним помаранчем і тарілкою мартинових яєць, покришених з шинкою та вогнеперцями. Тоді йому спало на думку — і ніщо не могло змінити його наміру — попрощатися з кількома дітьми, до яких він мав особливу прихильність: малим Далтом, нащадком пані Чорнощовби, кругловидою дівчинкою-сиріткою, чий батько торгував крамом та прянощами уздовж Зеленокрівці. Розмовляючи з ними, Доран накинув на ноги розкішно прикрашену мирійську ковдру, щоб позбавити малих споглядання своїх напухлих і перев’язаних суглобів.

Рушити вдалося лише пополудні: великий князь їхав ношами, маестер Калеот — віслюком, решта йшла пішки. П’ятеро списників крокували попереду, п’ятеро — позаду. Ще дві п’ятірки оточували ноші з кожного боку. Арео Гота зайняв звичне місце ошую великого князя, поклавши сокиру на плече. Шлях зі Сонцеспису до Водограйних Садів біг уздовж моря; прохолодний свіжий вітерець трохи полегшував їм версти червоно-брунатного кам’янистого та піщаного ґрунту, подекуди порослого куцими кривими деревцями.

Саме там, на півдорозі, їх перестріла друга Піщана Змійка.

Вона зненацька з’явилася нагорі піщаного пагорба верхи на золотому піщаному скакуні з гривою, схожою на тонкий білий шовк. Сидячи на коні, панна Нім аніскільки не втрачала своєї вишуканої спритності та зграбності; вдягнена вона була у мерехтливі бузкові шати та простору мідно-вершкову шовкову кирею, що так маяла за вітром, наче дівчина от зараз злетить у небо. Німерії Піщанець було двадцять і п’ять років, стан вона мала стрункий, наче гілочка верби, пряме чорне волосся носила у довгій косі, переплетеній червоно-золотим дротом. Над темними очима в неї виднівся вдовиний клин — такий самий, як у батька. Маючи високі вилиці, повні губи, молочно-бліду шкіру, вона хизувалася тією красою, якої ніколи не мала старша сестра… але ж Обара уродилася від староградської шльондри, а Німерія — від найшляхетнішої крові Старого Волантису. За нею верхи тяглося з тузінь списників, виблискуючи круглими щитами на сонці. Загін почав спускатися схилом пагорба.

Великий князь відкинув запони у ношах — втішитися вітерцем з моря. Панна Нім негайно стала поруч, сповільнивши крок своєї прегарної золотої кобили до швидкості, з якою повз княжий візок.

— Добридень, дядечку! Оце так зустріч! — невинним голосом проспівала вона — так, наче трапилася на дорозі випадково. — Чи не можна поїхати разом з вами до Сонцеспису?

Сотник стояв на іншому боці ношів від панни Нім, але чув кожне її слово.

— Матиму за радість, — відповів великий князь Доран, хоча у голосі його, як на сотника, надмірної радості не пролунало. — Хвороба та сум — погані супутники у дорозі.

Ці слова Арео зрозумів якнайкраще; вони означали, що кожен камінець на дорозі вганяє цвях у набряклі суглоби князя.

— Здолати хворобу мені не по силі, — відповіла Змійка, — та суму мій батько ніколи не хотів знати. Йому більше до смаку була помста. Чи правда, що Грегор Клеган зізнався у вбивстві Елії та її дітей?

— Він проревів своє зізнання перед усім королівським двором, — підтвердив князь. — Голову його обіцяно нам князем Тайвином.

— Ланістери завжди платять борги, — погодилася панна Нім, — та все ж мені здається, що князь Тайвин хоче заплатити нам нашою власною монетою. Я отримала птаха від нашого доброго пана Даемона, котрий присягається, що батько полоскотав те чудовисько у бою не раз і не двічі. Якщо так, то пан Грегор, вважайте, мертвий, і без жодної дяки Тайвинові Ланістеру.

Великий князь скривився, але чи від подагричного болю, чи від слів племінниці — того сотник не знав.

— Може, й так.

— «Може»?! Я кажу: так воно і є!

— Обара хоче, щоб я пішов війною.

Нім зареготала.

— О так, вона хоче пустити Староград з димом. Ненавидить те місто майже так само, як наша меншенька його любить.

— А ти?