Розділ «Частина I. Застигла музика»

Його очі були ясні та сині. Вона сказала, що має обговорити це з чоловіком.

Хазяйка пішла нагору. Стояла спека. На підвіконні дрімали мухи. Надворі через перехрестя проїхав черговий потяг. Кіптява й дим брудною хмарою пролетіли понад вікно. Вона поговорить зі своїм чоловіком, але той помирає, і головною управителькою аптеки бути жінці, тож вирішуватиме вона.

Від самої думки про молодого лікаря їй стало так добре на серці, як давно не бувало.

Голмс і раніше бував у Чикаго, але тільки наїздами. Місто його вразило, зізнається він пізніше — і це дивно, бо зазвичай його нічого не дивувало й не зворушувало. Люди й події привертали його увагу десь так, як рухомі предмети привертають увагу амфібії: спочатку автоматичне оцінювання відстані, потім підрахунок цінності, а відтак — рішення діяти чи не ворушитися. Коли він урешті надумав переїхати до Чикаго, то ще називався власним іменем — Герман Вебстер Маджетт.

Як і в багатьох людей, першим його чуттєвим враженням від міста був фантастичний сморід, який міцно тримався навколо: гарячий вітер із духом розкладання і паленої шерсті. «Стихійний запах, — писав Ептон Сінклер, — сирий і грубий, він був насичений майже до нудоти, потужний і чуттєвий». У багатьох людей цей запах викликав огиду. Ті нечисленні особи, яких він наснажував, зайшли в його «річку смерті» (вислів Сінклера) і намили з неї чимало золота. Виникає спокуса уявити, що вся ця кров і смерть дали Маджеттові почуватися на своєму місці, але більш реалістичним припущенням буде вважати, що в цьому запаху він відчув, що опинився там, де дозволено більше, ніж у Джилмантонській академії (штат Нью-Гемпшир), у містечку, де він народився і проплив через дитинство маленьким, химерним і надзвичайно розумним хлопчиком і де внаслідок цього, через жорстоку вигадку однолітків, сам став жертвою.

Спогади про цей епізод не полишали його все життя. Йому п’ять років, на ньому його перший хлоп’ячий костюм, батьки послали його вчитися до сільської школи. «Щодня я мусив проходити повз кабінет сільського лікаря, двері до якого зрідка замикались, а то й узагалі весь час були відчинені, — писав він пізніше в мемуарах. — Частково через те, що він у мене викликав думки про ті нудотні мікстури, які становили жах мого дитинства (адже це відбувалося до часу дитячих ліків), а частково через туманні чутки про те, що там усередині, це місце викликало в мене особливу відразу».

У ті часи кабінет лікаря справді міг бути страшним місцем. Усі лікарі в певному сенсі слова були аматорами. Найкращі з них купували трупи для дослідження. Вони без питань платили готівкою і зберігали особливо цікаві частини нутрощів небіжчиків заспиртованими у великих у великих скляних посудинах. У кабінеті для кращого анатомічного орієнтування висіли скелети; деякі при цьому ще й були в ролі витворів мистецтва — настільки вони були детально й точно зібрані: кожна вибілена кісточка акуратно чіплялася до сусідньої на мідному дроті, череп по-панібратському шкірився — здавалося, кістяк, торохтячи, ось-ось побіжить через вулицю на трамвай.

Двоє старших дітей дізналися про страх Маджетта й одного разу затягли хлопця, який «кричав і виривався», до кабінету лікаря. «Вони не відпустили мене, — писав Маджетт, — доки не поставили лице в лице до одного з тих усміхнених скелетів, який витяг руки так, ніби готовий мене схопити».

«Це був злий і небезпечний учинок із дитиною такого ніжного віку та слабкого здоров’я, — писав він, — однак він, як виявилося, героїчно вилікував мене: склалося так, що мої страхи повністю минули, поступившись місцем великій допитливості, а потім бажанню вчитися, що з роками призвело до того, що я обрав за свою професію медицину».

Напевно, ця пригода мала місце, але в дещо іншій режисурі. Імовірніше, двоє старших хлопчаків виявили, що їхня п’ятирічна жертва не проти зайти туди з екскурсією; зовсім не вириваючись, він просто мовчки споглядав той скелет спокійним оцінювальним поглядом.

Але коли озирнувся — виявив, що якраз старші діти втекли.

Джилмантон був маленьким фермерським сільцем у місцевості, багатій на озера, штату Нью-Гемпшир, достатньо відлюдним, щоб його мешканці не мали доступу до щоденних газет і тільки зрідка чули гудок поїзда. У Маджетта були брат і сестра. Їхній батько Леві був фермером, як і його батько. Батьки Маджетта були ревними методистами, які навіть на звичайну шкоду реагували різкою і молитвою, за якими ішов день вислання на горище без їжі й розмов. Мати наполягала, щоб він молився разом з нею в її кімнаті, і створювала навколо себе тривожну й напружену атмосферу.

Він сам визнавав себе маминим синочком. Багато часу проводив сам за читанням Жуля Верна й Едґара Аллана По та винахідництвом. Зробив механізм із вітрячком, який звуком відлякував птахів із сімейного поля, брався винайти вічний двигун. Найцінніше ховав у маленьких коробочках, наприклад перший вирваний зуб і фото своєї «дванадцятирічної коханої», хоча пізніше дослідники розмірковували про скарби й більш похмурого характеру, як-от черепи тваринок, яких він калічив і розтинав живими в лісі коло Джилмантона. Такі припущення базувалися на засвоєних у ХХ столітті важких уроках щодо поведінки подібних дітей. Єдиним близьким другом Маджетта був старший хлопчик на ім’я Том, який загинув, упавши з висоти, коли діти гралися в покинутому будинку.

Маджетт вирізав свої ініціали на старому в’язі на дідусевій фермі, де сім’я на одвірку зарубками позначала його зріст. Перша позначка — нижче, ніж дев’яносто сантиметрів. Одним з його улюблених занять було вилізати на високий камінь і кричати, щоб пішла луна. Він допомагав «мандрівному фотографу», який на певний час зупинився в Джилмантоні. Той чоловік помітно кульгав і був радий, що мав кого посилати з різними дорученнями. Одного ранку фотограф дав Маджетту якусь поламану колодочку й попросив віднести в місто до теслі, щоб той її замінив. Коли Маджетт приніс нову колодочку, то побачив напіводягненого фотографа, який сидів коло дверей свого помешкання. Без зайвих слів фотограф відчепив одну зі своїх ніг.

Маджет остовпів. Він ніколи не бачив раніше протезів і уважно дивився, як фотограф вставляє ту колодочку в частину ноги. «Якби він потім зняв ще й голову в такий самий загадковий спосіб, це б мене не здивувало сильніше», — згадував Маджетт.

Щось у виразі обличчя хлопчика привернуло увагу фотографа. Ще не приладнавши ногу, він підскочив до фотоапарата й приготувався зняти Маджетта. Перш ніж відкрити діафрагму, він помахав дитині протезом, тримаючи його в руці. За кілька днів вручив хлопчикові фото.

«Я багато років його зберігав, — писав Маджетт, — і це худеньке, сповнене жаху личко босого хлопчака в домотканому одязі й досі в мене перед очима».

Коли Маджетт згадував цю зустріч у мемуарах, він сидів у в’язничній камері й сподівався викликати до себе хвилю народного співчуття. Хоч якою чарівною видається оця сцена, насправді тогочасний фотоапарат практично не був здатний вловити швидкоплинну живу емоцію, особливо на дитячому обличчі. Коли фотограф і побачив щось в очах Маджетта, то це була синя порожнеча, якої, на жаль, йому не вдалося б спіймати на жодну плівку.

У шістнадцять Маджетт закінчив школу і, незважаючи на юний вік, пішов в учителі — спочатку в Джилмантоні, потім в Елтоні (штат Нью-Гемпшир), де зустрів жінку на ім’я Клара Лаверінг. Нікого подібного вона зроду не бачила. Він був юний, але не по роках урівноважений і мав хист створити їй гарний настрій навіть тоді, коли вона була не в дусі. Він так гарно й тепло розмовляв, завжди ніжно, обережно торкався її, навіть на людях. Великим недоліком цього кавалера було його наполягання, щоб вона дозволила йому кохатися з нею — не так, як це очікують від пристойного нареченого, а так, як заведено після весілля. Вона тримала його на відстані, але не могла заперечити, що Маджетт хвилював її силою свого бажання, приходячи в її сни. Маджеттові було вісімнадцять, коли він попросив її втекти з ним. Вона погодилася. Пара одружилася 4 липня 1878 року в присутності мирового судді.

Спочатку між ними була пристрасть значно сильніша, ніж Клара очікувала, учувши сердиті плітки старших жінок, але стосунки швидко охололи. Маджетт надовго залишав дім. Скоро він був відсутній там по кілька днів поспіль. І, врешті, він просто пішов. У шлюбному реєстрі Елтона вони залишилися подружжям, але їхній зв’язок, хоч формально й залишався чинним, фактично себе вичерпав.