Розділ «Частина I. Застигла музика»

Деп’ю, не гаючись, відповів: «Я до ваших послуг. Можу прибути, коли покличете. Після сьогоднішніх подій цілком готовий пожертвувати своє тіло на потреби чиказької науки».

Попри елегантність визнання своєї поразки, Деп’ю мав сумніви, чи дійсно в Чикаго розуміють, скільки труднощів у них попереду. «Найдивовижніша виставка всіх часів щойно успішно завершилася в Парижі, — сказав він журналістам «Tribune». — Те, що ви маєте робити, повинно рівнятись на неї. Якщо виставка буде рівна паризькій — буде успіх. Якщо перевершить — буде перемога. А коли виставка являтиме собою крок назад, то вам відповідати перед усім американським народом за те, що взялися за те, до чого не здатні».

«Стережіться, — попередив він. — Будьте уважні!»

У Чикаго швидко заснували офіційну корпорацію з організації Всесвітньої «Колумбівської» виставки, щоб налагодити фінансування ярмарку та його будівництво. Офіційні особи потайки дали Бьорнему з Рутом зрозуміти, що вони стануть головними архітекторами цього будівництва. Нелегка ноша відновлення честі й слави країни після паризького ярмарку, котра лягла на плечі Чикаго, була твердо, хоч і делікатно, доручена тим, хто сидів на верхівці «Рукері».

Про поразку навіть думати не можна було. Якщо Всесвітня виставка не вдасться, розумів Бьорнем, це стане плямою на честі всього народу, приниженням для Чикаго й руйнівним ударом по його фірмі. Хоч куди б пішов Бьорнем, усюди йому траплялася людина — чи приятель, чи редактор, чи знайомець по клубу, — яка говорила йому, що народ чекає від майбутнього ярмарку чогось грандіозного. І то в рекордний час. Але ж тільки «Аудиторіум» будувався цілих три роки, довівши Луїса Саллівена до межі нервового зриву. Ось тепер Бьорнему з Рутом доручають збудувати ціле містечко приблизно за стільки ж часу — і не просто містечко, а таке, яке затьмарило б блиск паризької виставки. Також від майбутнього ярмарку очікували прибутків. Серед еліти міста прибуток був справою особистої і громадянської честі.

За архітектурними стандартами таке завдання видавалося неможливим. Жоден архітектор не міг би втілити таке самотужки, але удвох із Рутом, на переконання Бьорнема, їм має стати волі та взаємодоповнених сил, щоб вдало спроектувати й організувати виставку. Адже вони разом перемогли гравітацію і приборкали чиказьке ґумбо, що назавжди змінило характер життя в місті; тепер удвох вони влаштують той ярмарок і змінять хід історії. Це зробити можливо, бо це має бути зроблено, але випробування перед ними стояло неймовірне. Міркування Деп’ю про майбутню виставку-ярмарок доволі швидко зазвучали нудно, але цей чоловік зміг влучно й коротко схарактеризувати ситуацію: «Чикаго зараз — мов той чоловік, який одружується з жінкою з дванадцятьма дітьми, — відзначив він. — Неприємності лише починаються».

Однак навіть Деп’ю не передбачив істинного масштабу тих сил, які сфокусувалися на Бьорнемі з Рутом. На той момент і він, і вони бачили те, що постало перед ними, лише в загальних вимірах — час і гроші, і цього було абсолютно досить.

А решта могла хіба що наснитися Едґарові По.

Необхідні ресурси

Одного серпневого ранку 1886 року, коли з вулиць здіймався жар такої сили, як дитяча лихоманка, у приміщення одного з чиказьких вокзалів зайшов чоловік, який назвався Г. Г. Голмсом. Повітря було важке й затхле, у ньому стояв дух гнилих персиків, кінських кізяків і не до кінця згорілого іллінойського антрациту. На станції стояло шість паровозів, випускаючи пару в уже пожовкле небо.

Голмс придбав квиток до села під назвою Інґлвуд біля містечка Лейк — той муніципалітет налічував 200 000 мешканців і межував із південною частиною Чикаго. На його території розташовувалися «Union Stock Yards» і два великі парки: Вашингтон-парк із лужками, садами й популярним іподромом і Джексон-парк — безрадісне, недоглянуте пустище на березі озера.

Попри спеку Голмс мав свіжий і бадьорий вигляд. Коли він ішов вокзалом, погляди молодих жінок падали навколо нього, немов звіяні вітром пелюстки.

Ішов він упевнено, був добре одягнений, магічним чином випромінюючи багатство й успіх. Було йому двадцять шість років. Зросту він мав близько метра сімдесяти сантиметрів, важив лише 70 кіло. Темноволосий, із пронизливо-синіми очима, які хтось уподібнив до очей гіпнотизера. «Очі дуже великі й широко відкриті, — пізніше відзначав лікар Джон Л. Кейпен. — Вони сині. У великих убивць, як і в багатьох людей, великих у своїй справі, очі сині». Кейпен також звернув увагу на тонкі губи під густими темними вусами. Але найбільше враження на нього справили вуха Голмса. «Вухо дивовижно маленьке, а гострий верх його сформований у той спосіб, у який давні скульптори підкреслювали порочну й диявольську природу сатирів». Загалом, на думку Кейпена, «цей чоловік має дуже делікатну будову».

Для жінок, котрі нічого не відали про його особисту одержимість, такий чоловік був немов манливі ласощі. Він порушував загальноприйняті правила: ставав занадто близько, дивився занадто уважно, торкався руки чи одягу співрозмовниці занадто часто й довго. І за це жінки його просто обожнювали.

Він зійшов із потяга посеред Інґлвуда і якусь хвилю роздивлявся довкола. Стояв на перехресті Шістдесят третьої стрит і Воллес-стрит. Поряд на телеграфному стовпі був пожежний оповісник № 2475. Удалині маячили обриси кількаповерхових будинків, які саме зводилися. Чоловікові було чути стукіт молотків. Щойно посаджені дерева стояли шеренгою, мов солдати, тільки в жаркому мареві більше скидалися на військо, яке дуже довго йшло через пустелю без запасів води. Повітря було стояче, сире і повне запаху свіжонасипаного щебеню, подібного до паленої лакриці. На розі була крамничка, вивіска на якій повідомляла, що то аптека E. С. Голтона.

Чоловік пішов далі. Підійшов до Вентворт-стрит, яка пролягала з півночі на південь і, вочевидь, являла собою головну торговельну вулицю Інґлвуда: на ній товклися коні, підводи й фаетони. Біля рогу Шістдесят третьої і Вентворт-стрит він пройшов повз пожежне депо та паровозне депо № 51. Далі — поліцейський відділок. Через багато років місцевий мешканець, не відчуваючи у своїх словах нічого макабричного, напише: «Тоді як у районі “Union Stock Yards” час від часу виникала серйозна потреба в поліції, то життя в Інґлвуді ішло розміреним руслом, і поліцейські там потрібні були здебільшого як окраса пейзажу чи для того, щоб ніхто не турбував корів на їхніх мирних пасовищах».

Голмс повернувся на Воллес-стрит, де помітив перед тим вивіску аптеки. Через те перехрестя проходили рейки. Біля будки, мружачись на сонці, сидів сторож, кожні кілька хвилин опускаючи шлагбаум, щоб пропустити черговий потяг. Аптека стояла на північно-західному розі перехрестя. По другий бік Воллес-стрит була велика порожня ділянка.

Голмс увійшов до крамниці й побачив там літню жінку — місіс Голтон. Її вразливість він відчув моментально, як інший чоловік відчуває легкий дух жіночих парфумів. Він назвався лікарем і фармацевтом із ліцензією, спитав хазяйку, чи не потрібна допомога в крамниці. Говорив він негучно, часто всміхався і не зводив із неї свого щирого синього погляду.

Він добре вмів вести розмову, і невдовзі вона відкрила йому свою найглибшу журбу. Її чоловік у квартирі над аптекою помирає від раку. Вона зізналася, що вести справи в крамниці, одночасно доглядаючи його, їй дедалі важче.

Голмс слухав це, і в його очах з’явилася сльоза. Він лагідно торкнувся її руки. Він сказав, що міг би полегшити її тягар. Понад те, він міг би перетворити аптеку на квітуче підприємство й обійти сусідніх конкурентів.