Розділ « Стівен Кінг Куджо»

(Я З НАСОЛОДОЮ)

просто не міг

(ТРАХАВ ЇЇ ДО НЕ МОЖУ)

зосередитись.

Тепер його очі впали на останній рядок, котрий він перечитував знову й знову, ніби намагаючись якось заштовхати його зміст у свою свідомість. Та шалений страх і далі стояв на заваді.

А В ТЕБЕ Є ПИТАННЯ?

Так. У нього зненацька з’явилася ціла купа питань. Ось тільки він не був упевнений, що хоче почути відповіді.

У голові зринула нова думка. А якщо Роджер не пішов додому? Перш ніж піти, він часто застромлював голову в кабінет Віка, коли бачив, що світло ввімкнене. Сьогодні, коли в них на носі оця поїздка, Роджер, найімовірніше, так і зробить. Від цієї думки Віка охопила паніка і ні з того ні з сього зринув абсурдний спогад: як він підлітком мастурбував у ванній, не в змозі стриматись і шалено боячись, що всі здогадуються, що він там робить. Роджер одразу помітить, що щось не так. Він цього не хотів. Вік підвівся й підійшов до вікна, що виходило на стоянку шістьма поверхами нижче. Роджерової яскраво-жовтої «хонди сівік» там не було. Роджер поїхав додому.

Геть вибитий з рівноваги, Вік прислухався. В офісі «Ед Воркс» панувала тиша. Здається, дзвінка тиша — це все, що лишається в діловому кварталі після робочого дня. Навіть старий містер Штайґмеєр, тутешній охоронець, не товкся поблизу. Йому треба буде розписатися в журналі у вестибюлі. Треба розписатися…

Він почув якийсь звук. Спочатку не міг утямити, що це. Лише за якусь мить до нього дійшло. Це квиління. Квиління тварини, якій роздробило лапу. Усе ще виглядаючи у вікно, він побачив, як автомобілі на стоянці починають двоїтися, потім троїтися, крізь пелену сліз.

Чому він не розлютився? Чому такий страшенно наляканий?

У голові зринуло безглузде стародавнє слово. «Перелюб, — подумав Вік, — мене перелюбили. Перестали любити».

Квиління не припинялося. Він намагався затиснути горло руками, але це не допомагало. Він схилив голову і вчепився пальцями в батарею, що проходила під вікном якраз на рівні талії. І стискав, доки не заболіли пальці, доки не почувся протестний скрип металу.

Скільки часу минуло відтоді, як він плакав востаннє? Плакав у ту ніч, коли народився Тед, та це були сльози полегшення. Плакав, коли після запеклої триденної боротьби за життя від інфаркту помер його батько. Ті сльози в сімнадцять років були такі ж, як і зараз: вони обпікали очі й не хотіли вирватися назовні; це швидше схоже на кровотечу, ніж на плач. Та в сімнадцять і кров, і сльози ллються легше. У сімнадцять ти знаєш, що ще доведеться скуштувати як одного, так і іншого.

Квиління стихло. Він подумав, що все вже позаду. Тоді з грудей вирвався крик: різкий, горловий звук бринів у повітрі. «Невже це я… — подумав Вік. — Господи, невже я здатний видавати такі звуки?»

По щоках збігали сльози. Долинув ще один різкий крик. Потім ще один. Він плакав, учепившись руками в батарею.

Сорок хвилин по тому Вік сидів у парку Дірінг Оукс. Він зателефонував додому й попередив Донну, що буде пізніше. Вона почала була розпитувати, чому він затримується і чому в нього такий дивний голос. Він сказав, що повернеться до сутінок і щоб вона не чекала на нього до вечері й нагодувала Теда. Перш ніж Донна встигла ще щось додати, він повісив слухавку.

Тепер він сидів у парку.

Сльози випалили майже весь страх. Залишився тільки огидний шлак злості. Це був наступний пласт у породі пізнання. Та злість — не зовсім вдале слово. Він був розлючений. Осатанілий. Ніби його щось ужалило. Якась частка його підказувала: зараз їхати додому — небезпечно… Небезпечно для всіх трьох.

Як приємно було б прикрити спустошення новим спустошенням: як було б бездумно приємно (визнай) розквасити її зрадливе обличчя.