Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Він завів двигун і поїхав униз у напрямку шосе № 117, і досі до кінця непевний, куди зверне: чи ліворуч, на І-95, що веде до Скарборо, чи праворуч, на міську дорогу № 3.

Він зупинився біля знака «стоп» і стояв, аж доки хтось не посигналив йому ззаду. Тоді несподівано звернув праворуч. Не завадить швиденько з’їздити до Джо Кембера. Він дістанеться туди за п’ятнадцять хвилин. Вік глянув на годинник. Було двадцять хвилин на першу.

Час настав, і Донна це знала.

Можливо, він уже й минув, та їй доведеться з цим жити — а може, навіть померти. Ніхто не прийде. Лицаря, що прискакав би на міську дорогу № 3 на срібному коні, не буде. Тревіс Мак-Ґі[87] був, очевидно, зайнятий деінде.

Тед помирав.

Вона змусила себе повторити це вголос хрипким, здушеним шепотом: «Тед помирає».

Цього ранку їй не вдалося створити протяг у машині. Її вікно більше не відчинялось, а вікно з боку Теда не пропускало нічого, крім спеки. Єдиний раз, коли вона спробувала опустити його більш ніж на чверть, Куджо покинув свою схованку в тіні гаража і щосили кинувся до машини з голодним гарчанням.

По шиї та обличчю Теда вже не стікав піт. Поту більше не було. Його шкіра була гаряча й суха. Над нижньою губою вистромився кінчик набряклого, мертвого на вигляд язика. Дихання Теда стало таким слабким, що Донна ледь його вловлювала. Двічі їй довелося прикладати голову йому до грудей, щоб упевнитися, чи дихає він узагалі.

Вона й сама перебувала в жахливому стані. Авто перетворилося на доменну піч. Метал настільки розігрівся, що його годі було торкнутися. Те саме стосувалось і пластикового керма. Ногу пронизував постійний пульсуючий біль, і вона вже не сумнівалася, що собака її чимось заразив. Можливо, для сказу було зарано — вона молила Бога, щоб так і було, — але укуси почервоніли й запалилися.

Куджо перебував у не набагато кращій формі. Великий собака, здавалося, зсихався під своєю заляпаною кров’ю і болотом шкірою. Очі його затуманились і були майже порожні, як очі старого діда з катарактою. Неначе якась стара машина руйнування, що повільно віддається смерті, та все ще лишається страшенно небезпечною, Куджо ніс свою варту. Піни вже не було. Його паща перетворилася на пересохлий, пошматований жах. Вона скидалася на подзьобаний уламок застиглої лави, яку виплюнуло жерло старого вулкана.

«Старе чудовисько, — безладно подумала Донна, — воно все ще стоїть на варті».

Скільки вже триває ця жахлива вахта? Кілька годин? Усе її життя? Усе, що існувало раніше, було звичайним сном, лише трішки більше, ніж коли чекаєш свого виходу за лаштунками. Матір, у якої всі навколо, здавалося, викликали відразу й роздратування. Сповнений добрих намірів, але безпомічний батько. Школи, друзі, танці, побачення. Тепер усе це здавалося їй сном, мабуть, так само, як старим здається сном молодість. Нічого не мало значення. Не існувало нічого, крім тихого, випаленого сонцем подвір’я, на якому смерть уже раз побувала і тепер очікувала, щоб знову розіграти свою наступну карту, таку ж певну, як тузи й вісімки. Старе чудовисько і далі несло свою варту, а її син відходив, відходив, відходив від неї.

Бейсбольна битка. Це все, що їй залишилося.

Бейсбольна битка і, можливо, якщо вона туди дістанеться, щось в авто мертвого поліцейського. Щось на кшталт револьвера.

Крекчучи і відсапуючись, вона заходилася пересувати Теда назад, борючись із хвилями запаморочення, від якого темніло в очах. Нарешті він опинився на задньому сидінні, німий і апатичний, як мішок із зерном.

Донна визирнула крізь Тедове вікно, побачила у високій траві битку й відчинила дверцята.

У темному провалі гаража Куджо підвівся, опустив голову і повільно рушив у наступ по дрібному гравію.

Коли Донна Трентон востаннє вийшла зі свого «пінто», було тридцять хвилин на першу.

Вік звернув із Кленової дороги на міську дорогу № 3 саме в ту мить, коли його дружина вирушила по стару бейсбольну битку Бретта Кембера, що лежала у високій траві. Він їхав швидко, прагнучи заскочити до Кемберів, а тоді, розвернувшись, поїхати в Скарборо, що було приблизно за п’ятдесят миль звідси. Та, як на зло, тільки-но він прийняв рішення спершу вирушити сюди, свідомість одразу ж почала розпачливо нашіптувати, що він шукає вітру в полі. Узагалі-то, він ще ніколи в житті не почувався таким безпорадним.

Вік гнав «ягуар» зі швидкістю понад шістдесят і так зосередився на дорозі, що, лише поминувши будинок Ґері Первієра, зрозумів, що на під’їзній доріжці припаркований «універсал» Джо Кембера. Він вдарив по гальмах, спалюючи гуму ще двадцять футів. Ніс «ягуара» черкнув дорогу. Може, коп поїхав до Кембера і не застав удома, бо він був тут, унизу.