Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Так, люба. Де Тед?

Міраж виявився реальним. Це був справді Вік. Їй хотілося заплакати, та сліз не було. Очі лише рухалися в орбітах, як перегріті роликові підшипники.

— Вік? Вік?

Він обійняв її однією рукою.

— Донно, де Тед?

— Машина… машина… хворий… лікаря…

Вона вже ледь шепотіла, та й це вдавалося їй лише насилу. Скоро вона зможе тільки ворушити губами. Але це було неважливо, правда ж? Вік був тут. Вони з Тедом були врятовані.

Він залишив її й пішов до машини. Вона стояла на тому ж місці, не зводячи очей з понівеченого тіла собаки. Врешті-решт, усе не так вже й погано. Коли не залишається нічого, крім виживання, коли ти доведена до крайності і, виходячи за межі себе самої, ризикуєш усім, тоді ти або виживаєш, або помираєш. І це цілком нормально. Кров здавалася не такою вже й огидною, як і мозок, що витікав із розколотого черепа Куджо. Уже ніщо не здавалося так зле. Вік тут, і їх урятовано.

— Боже мій! — вигукнув Вік. У тиші його голос пролунав дуже тонко.

Донна перевела погляд і побачила, як він витягає щось із заднього сидіння «пінто». Щось у мішку. Картоплю? Апельсини? Що? Перед усім цим вона їздила на закупи? Так, але вона занесла продукти в дім. Вони з Тедом зробили це. Відвезли їх на його візку. То що…

— Тед! — спробувала вимовити Донна і побігла до нього.

Вік переніс Теда на вузеньку тінисту смужку біля будинку і опустив на землю. Обличчя стало дуже білим. Волосся облягло тендітну голівку, як солома. Руки лежали на траві і здавалися настільки невагомими, що стебла під ними навіть не вгиналися.

Вік приклав голову Тедові до грудей. Звів погляд на Донну. Його обличчя було бліде, але доволі спокійне.

— Донно, скільки часу, як він помер?

— Помер? — спробувала крикнути на нього Донна. Її губи ворушилися, як губи актора на телеекрані, коли повністю стишити звук. — Він не помер. Він не був мертвий, коли я поклала його на заднє сидіння. Не кажи мені, що він мертвий. Що ти мені тут розказуєш, мерзотнику?

Вона спробувала вимовити це своїм безгучним голосом. Невже життя Теда згасло разом із життям собаки? Це неможливо. Жоден Бог, жоден фатум не може бути таким пекельно жорстоким.

Донна підбігла до чоловіка й відштовхнула. Вік, який очікував чого завгодно, тільки не цього, гепнувся на зад. Донна стала навколішки біля Теда і поклала йому на голову руки. Відкривши йому рота й затиснувши ніздрі, вона почала вдихати свій безголосий дух йому в легені.

Сонні літні мухи знайшли на під’їзній доріжці тіла Куджо і шерифа Баннермена, чоловіка Вікторії, батька Катріни. Вони не робили різниці між псом і чоловіком. Мухи демократичні. Сонце тріумфально палило згори. Було десять хвилин по першій. Поля мерехтіли й танцювали в тихому літі. Небо було кольору облізлих синіх джинсів. Пророцтва тітки Евві Чалмерс збулися.

Вона дихала для свого сина. І дихала, і дихала. Її син не мертвий. Вона пройшла крізь це пекло не для того, щоб він помер, і цього просто не станеться.

Цього не буде.