Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Зненацька він озирнувся і побачив, що стіна біля узголів’я Теда порожня. Слова проти чудовиськ зникли. Навіщо він їх зняв? Чи їх із якихось своїх химерних причин забрав Кемп? Але якщо Кемп тут був, то чому він не розгромив Тедову кімнату, так само як перший поверх?

(глухі кути і слова проти чудовиськ)

Чи відвезла вона «пінто» до Кембера? Він пам’ятав розмову про ту примхливу голку карбюратора зовсім невиразно. Хіба вона не казала, що трохи побоюється Джо Кембера?

Ні, не Кембера. Кембер тільки хотів роздягти її у своїй уяві. Ні, вона трохи побоювалася пса. Як його звали?

Вони ще жартували з цього приводу. Тед. Тед кликав собаку.

І несподівано він почув примарний голос Теда, що звучав так безнадійно й розгублено в цій занадто порожній кімнаті, від чого у Віка раптом поповзли мурашки. «Куджо, сюди! Куджо, Ку-у-уджо!»

А тоді сталося дещо, про що Вік не розповідав нікому до кінця свого життя. Голос Теда лунав не в його уяві, а долинав насправді з його шафи, високий, самотній… і нажаханий… і завмираючий.

З Вікового горла вирвався крик, і він із розширеними очима кинувся на ліжко Теда. Двері шафи відчинялися, відсуваючи стілець, і його син кричав звідти: «Ку-у-у…»

І тоді він зрозумів, що це не голос Теда, а тоненький скрип ніжок стільця по лакованій підлозі, що в його перевтомленій, накрученій уяві перетворився на голос Теда. І тільки всього. А…

…а ще в шафі були очі, він побачив очі, запалі, червоні й моторошні…

З його горла вихопився тихий скрик. Стілець перевернувся без жодної земної причини. І він побачив, що в шафі на купі ковдр і простирадл сидить плюшевий ведмедик Теда. Він бачив тільки його скляні очі… і більш нічого.

Серце важко гупало в горлі. Вік підвівся й підійшов до шафи. Він уловив якийсь запах, важкий і неприємний. Можливо, це був нафталін — його запах був, безперечно, присутній, — але тут пахло… люттю.

«Не будь смішним. Це всього лише шафа. Не печера, не лігво монстра».

Він глянув на Тедового ведмедика. Ведмедик незмигно дивився на нього. Позаду, за ведмедиком, за розвішаним на вішаках одягом, була суцільна темрява. Там могло щось бути. Могло. Але, звичайно ж, там нічого не було.

«Ведмедику, ти мене налякав», — сказав Вік.

«Чудовиська, тримайтеся далі від цієї кімнати», — промовив ведмедик. Його очі заблищали. Вони були з мертвого скла, проте блищали.

«Двері злетіли з завіс, ось і все», — сказав Вік. Він спітнів. Великі солоні краплі, наче сльози, повільно котилися по його обличчі.

«Вам нічого тут робити», — озвався ведмедик.

«Що зі мною? — спитав Вік у ведмедика. — Я з’їжджаю з глузду? То оце так воно виглядає, коли з’їжджаєш з глузду?»

На це ведмедик відповів: