Розділ « Стівен Кінг Куджо»

— Їбав я його право зберігати мовчання! — гаркнув Вік. Він попрямував до вітальні, дізнався номер відділку поліції у Скарборо й зателефонував.

— Містер Кемп уже тут, — повідомив черговий офіцер. — Він прибув п’ятнадцять хвилин тому. Містер Мейсен зараз із ним. Кемп зателефонував адвокатові. Не думаю, що містер Мейсен зараз може підійти до…

— Мені байдуже, що він може, а чого не може, — вигукнув Вік. — Скажіть йому, що це чоловік Донни Трентон, і я хочу, щоб він доволік свій зад до телефону й поговорив зі мною.

За хвилину почувся голос Мейсена.

— Містере Трентон, я розумію, як ви непокоїтесь, але, поки сюди не прибув адвокат Кемпа, дорогою може виявитися кожна хвилина.

— Що він вам сказав?

Мейсен завагався, та врешті відповів:

— Він зізнався у вандалізмі. Думаю, він нарешті усвідомив, що це значно серйозніше, ніж кілька доз дурману, захованих у колесі його фургона. Він зізнався офіцерам із Массачусетсу, які везли його сюди. Та Кемп стверджує, що під час розбою нікого не було вдома і він безперешкодно залишив будинок.

— Ви ж не вірите в це лайно, так?

— Він говорить доволі переконливо, — обережно промовив Мейсен. — Але наразі не можу сказати, у що я вірю, а у що ні. Коли б можна було поставити йому хоч іще кілька питань…

— З гаража Кембера немає новин?

— Ні. Я послав туди шерифа Баннермена і наказав йому негайно повідомити, чи місіс Трентон туди їздила і чи немає там її авто. Наразі він не виходив на зв’язок.

— Ясності мало, правильно? — різко уточнив Вік.

— Містере Трентон, мені справді час іти. Коли ми щось довідаємося…

Вік жбурнув слухавку і якийсь час стояв у гарячій тиші вітальні, квапливо переводячи дух. Тоді повільно рушив до сходів і піднявся нагору. Мить постояв у коридорі, а тоді зайшов до кімнати сина. Тедові машинки були припарковані під стіною у своєму акуратному, косому стилі. Від погляду на них у Віка защеміло серце. Жовтий дощовик Теда висів на латунному гачку над ліжком. Розмальовки були ретельно поскладані на столі. Двері шафи були відчинені. Вік розсіяно зачинив їх і, майже не усвідомлюючи, що робить, припер стільцем.

Він сів на Тедове ліжко і, звісивши руки поміж колін, задивився у вікно на гарячий сонячний день.

Глухі кути. Самі лише глухі кути. То де ж вони?

(глухі кути)

Ось найзловісніша фраза, будь-коли вигадана людьми. Глухі кути. Мати колись розповідала, що, коли він був у Тедовому віці, його захоплювали глухі дороги. Вік задумався над тим, чи такі речі спадкові і чи передалася Теду його цікавість до глухих доріг. Він задумався над тим, чи Тед і досі живий.

Йому раптом спало на думку, що міська дорога № 3, на якій стоїть гараж Джо Кембера, теж глуха.