Розділ « Стівен Кінг Куджо»

Таунсенд посміхнувся.

— О, гадаю, ми впораємося.

Мейсен кивнув.

— Ця справа набуває кепського повороту, містере Таунсенд, дуже кепського.

— Це недобре.

— Я вже починаю думати, чи не закопав їх Кемп у канаві при якійсь сільській дорозі між Касл-Роком і Твікінгемом.

Він знову посміхнувся.

— Але ми розколемо його, містере Таунсенд. Я вже мав справу з міцними горішками.

— Так, сер, — шанобливо відповів Таунсенд. Мейсену він вірив.

— Ми розколемо його, якщо залишимо на два дні пріти в цьому кабінеті.

Приблизно кожні п’ятнадцять хвилин Таунсенд вислизав геть, щоб спробувати зв’язатися з Джорджем Баннерменом. Він був знайомий із шерифом дуже мало, але мав про нього кращу думку, ніж Мейсен, і вважав: той заслуговує попередження, що Мейсен гострить на нього зуб. Коли о десятій від Баннермена й досі нічого не було чути, він занепокоївся, намагаючись вирішити, чи розповідати про це Мейсену, чи краще мовчати.

Роджер Брейкстоун прибув до Нью-Йорка о восьмій тридцять дев’ять ранку літаком «Східних авіаліній», взяв таксі й зареєструвався в «Білтморі» близько дев’ятої тридцять.

— Ви бронювали номер на двох? — уточнив адміністратор.

— Мій напарник мусив повернутися додому через надзвичайну ситуацію.

— Прикро це чути, — байдуже відгукнувся адміністратор і вручив Роджерові бланк для заповнення. Поки Роджер писав, він розповідав касирові, що на наступні вихідні дістав квитки на «Янкіз»[86].

У своєму номері Роджер ліг на ліжко і спробував подрімати, та хоча минулої ночі відпочити майже не вдалося, сон не йшов. Донна трахається з іншим, Вік щосили тримається чи принаймні намагається; і це йому на додачу до тих смердючих, червоних і перецукрованих дитячих каш. Тепер Донна і Тед зникли. І Вік зник. За останній тиждень усе якимось чином перетворилося на порох. Найкращий фокус, який ви будь-коли бачили: але-ап! — і все перетворюється на велику купу лайна. Боліла голова. Біль накочував потужними, масними, пульсуючими хвилями.

Нарешті Роджер устав, не бажаючи більше лишатися на самоті зі своєю мігренню і поганими думками. Він подумав, що однаково можна було б пройтися до офісу «Саммерс», що на 47-й вулиці, і зірвати на них трохи злості. Бо ж за що, врешті-решт, «Ед Воркс» їм платить?

У вестибюлі він затримався, щоб попросити аспірин, і пішки подався до офісу. Від прогулянки голова боліти не перестала, зате вона з новою силою воскресила його — треба сказати, взаємну — ненависть до Нью-Йорка.

«Тільки не сюди, — подумав він. — Я краще піду вантажити ящики з “Пепсі”, ніж привезу сюди Алтею і дівчаток».

Офіс «Саммерс» містився на чотирнадцятому поверсі гігантського, безглуздого на вигляд хмарочоса, спроектованого згідно з вимогами енергозаощадження. Коли Роджер назвався, секретарка усміхнулася й кивнула.