Розділ « Стівен Кінг Куджо»

«Вбий її! Вбий!»

Почувся звук. Він був тихий, але Куджо не міг його не почути. Його вуха тепер стали надприродно чутливими. Усе царство звуків тепер належало йому. Він чув і небесні дзвони, і хрипкий вереск пекла. У його божевіллі реальне і нереальне змішалися.

М’яко зашурхотів і посипався дрібний гравій.

Куджо вперся задніми лапами в землю і став чекати, не звертаючи уваги на сечу, що стікала теплим, болісним струмком. Він чекав, коли ЖІНКА з’явиться в полі зору. Щойно це трапиться, він її вб’є.

На розтрощеному першому поверсі будинку Трентонів задзвонив телефон.

Він продзеленчав шість разів, вісім, десять. Потім перестав. Невдовзі після цього під їхні парадні двері з шелестом упав номер «Call», і Біллі Фрімен з парусиновим мішком через плече, насвистуючи, уже педалював вулицею на своєму «Раллі».

У кімнаті Теда двері шафи були відчинені і в повітрі стояв дикий, ні з чим не зрівнянний, сухий, майже левиний запах.

У Бостоні телефоністка питала Віка Трентона, чи не бажає він спробувати ще раз.

— Ні, дякую, вже досить, — сказав Вік і поклав слухавку.

Роджер знайшов 38-й канал, по якому транслювали матч «Ред Сокс»—«Канзас-Сіті», і спостерігав розминку команд, у самих трусах умостившись на канапі з сендвічем і склянкою молока.

— З усіх твоїх звичок, більшість із яких перебуває в діапазоні від відверто безсоромних до просто трохи огидних, мабуть, найгірша — це їсти в спідньому, — зауважив Вік.

— Ви тільки послухайте цього хлопця, — м’яко сказав Роджер, звертаючись до порожньої кімнати в цілому. — Йому тридцять два роки, а він і досі називає чоловічі труси спіднім.

— А що в цьому поганого?

— Нічого, якщо ти й досі в літньому таборі для скаутів-совенят.

— Родже, вночі я переріжу тобі горло, — радісно усміхаючись, повідомив Вік. — Ти прокинешся, захлинаючись власною кров’ю. Ти шкодуватимеш, але буде вже… надто пізно!

Він схопив половину Роджерового гарячого сендвіча з копченою яловичиною, завдавши тому чималої рани.

— Це страшенно негігієнічно, — зауважив Роджер, струшуючи крихти зі своїх голих волохатих грудей. — Що, Донни немає вдома?

— А-а. Мабуть, поїхала з Тедом перехопити пару гамбургерів у «Крижаному смаку». Ох, як би я хотів бути там з ними, а не тут, у Бостоні.

— Ти тільки уяви, — лукаво посміхнувся Роджер, — завтра ввечері ми вже будемо у Великому Яблуку. Розпиватимемо коктейлі під годинником у «Білтморі».

— На хер твій «Білтмор» і твій годинник, — сказав Вік. — Люди, які влітку залишають Мейн, щоб на тиждень поїхати в справах до Бостона чи Нью-Йорка, мабуть, зовсім звихнулися.